5. Прощання і надії

Релторен

— Вважаєш себе найрозумнішим? — Батько нависав наді мною, дозволяючи своїй силі на мене тиснути.

Я дивився на нього прямо та спокійно, зберігаючи свій звичний вираз обличчя. 

— Та ні. Кандріен точно буде розумнішим за мене, як і багато інших.

— Не роби з себе дурня! — Батько втрачав самоконтроль, що було йому геть не властиве. Проте я цілком очікував такої реакції.

Коли вчора батько, не криючись, поділився зі мною своїми діями та мотивами, я не міг допустити, аби все так і йшло за його сценарієм. І так, я знав, що він лютуватиме. О-о-о... Власне, з цією метою я і створив цю виставу.

Мені зараз грало на руку те, що батько був виведений із рівноваги. Поки він буде в такому стані і спрямовуватиме своє роздратування на мене, то не зможе занадто ретельно стежити за Темі. А це дасть їй більше простору для маневрів. 

— Не розумію, про що ти, — із всесферним спокоєм промовив я у відповідь.

Батько глибоко вдихнув і шумно видихнув, стиснувши щелепи.

— Не починай цих ігор, Релторене. Я граю в них набагато довше за тебе.

З цими словами Верховний Бог розвернувся і пішов, усією своєю постаттю випромінюючи напругу та роздратованість. А я криво всміхнувся та рушив до сестри. Вона має знати все до того, як вирушить складати іспит.

Темі

Коли завершився розподіл, присутні не поспішали розходитися. Схоже, усі очікували, що ми будемо призначені в геть інші світи, і тепер активно це обговорювали, розбившись на групки. Я ж стояла сама, вдивляючись у найвіддаленіший закуток зали, де батько розмовляв з Релтореном. Я знала, що брату зараз дістанеться за його витівку, але він стояв з напрочуд спокійним і непроникним обличчям.

— Темі, — я озирнулась, почувши м'який і мелодійний голос. 

Переді мною стояли тітка Ларайненн і мама.

— Готова до іспиту? — тітка лагідно всміхалась і усією своєю сутністю випромінювала підтримку. Мені не хотілося її обманювати і казати що я готова. Бо я геть не була готова. Чим ближчим ставав час відбуття на іспит, тим більше я хвилювалася. Кілька разів навіть іскри злетіли з пальців... Добре, що ніхто не побачив.

— Я... налаштовуюсь, — з ніяковою посмішкою промовила я. 

Мама легенько обійняла мене за плечі і промовила:

— Завжди пам'ятай, що ти можеш змінити все, поки в тобі жевріє хоча б маленька іскра життя, — мама тепло всміхнулась і погладивши мене по щоці, рушила до виходу з зали.

Так, моя мама — Богиня життя і творення. І її віра у все живе була надзвичайно сильною. Настільки ж, наскільки й віра батька — в силу і руйнування. Не уявляю, як вони взагалі можуть уживатися разом.

— Візьми це, Темі, — тітка Ларайненн вклала мені в руку кристал. — Я наповнила його своєю силою. Завдяки цьому будь-яке каміння і скелі будуть завжди до тебе прихильними. Ти зможеш знайти в них прихисток, створити місце твоєї власної сили або підживлювати та збільшувати її потужність, коли потрібно.

Я приголомшено дивилась на кристал. Це був неймовірно цінний дарунок. Я підняла погляд на тітку та, зробивши крок, міцно обійняла її з усією можливою ніжністю та вдячністю.

— Дякую, тітонько Ларайненн. Це дуже цінний дарунок.

Вона лише махнула рукою та стиснувши мою долоню, теж рушила на вихід. Але довго побути самій мені не судилося: щойно постать Богині каміння та скель зникла з поля зору, в ньому з'явилася руда копиця волосся.

— Не хотів би тебе засмучувати, Темі, але моє припущення вірне.

— Яке саме? — Спитала я, відчуваючи, як магія починає пощипувати шкіру від надмірного хвилювання.

— Боюся, що обидва одночасно. Ходімо.

Релторен підставив мені лікоть, і ми рушили до водоспаду. 

☆☆☆

— Я говорив із батьком, — промовив Релторен, щойно ми всілися на схилі. 

— Я бачила, — з легким невдоволенням глянула я на брата. Для чого було накликати на себе його гнів, я не розумію.

— Вчора. Сьогоднішня розмова була досить короткою, — криво всміхнувся він і вже серйозніше продовжив: — Батько вплинув на церемонію, Темі. Він не приховав від мене, що використав для цього мою силу і що прагне, аби ти скерувала свою у бік, необхідний Пантеону, — знущальницьким тоном переказав Релторен, судячи з усього, слова, сказані батьком. — Мені це не надто сподобалось, як розумієш.

Я завжди знала, що нашого батька хвилює насамперед добро Пантеону. Але усвідомлювати те, що тебе сприймають лише як інструмент, який просто замінять іншим, коли перестанеш слугувати так, як треба, — було доволі боляче.

— Я просив його змінити твоє завдання або зняти з іспиту, проте кого б хвилювала моя думка, — Релторен гмикнув, видавши гірку посмішку. 

— Не варто, — я відчувала, як всередині мене починає клубочитися злість, змішана із протестом, і твердо промовила: — Я складу цей іспит. — Але батькові це не сподобається. Я не вимовила цього вголос, проте Релторен зрозумів усе й так. — Дякую, брате. За те, що ти зробив.