4. Великі плани і розподіл

Сфера Фіяловеннія 

Пантеон Дванадцятьох Богів 

Релторен

Мої кроки відлунювали, відбиваючись від високих голих стін Храму. Яскравіше позначити свою присутність тут було просто неможливо. Батько рідко лишався на святкування після церемоній, і зазвичай його можна було знайти саме у цій залі.

Цей раз не став винятком. Батько стояв біля вікна Храму, вдивляючись у нічні світила. Я підійшов ближче і, спершись об колону, склав руки на грудях, позираючи на батька з прищуром.

Він глянув на мене, ледве помітно смикнувши бровою, і знову відвернувся до вікна. О, в цю гру можна грати вдвох, Верховний Боже. І ви зв'язалися не з тим сином, щоб сподіватись на чисту перемогу.

Я стояв, не змінюючи пози і не зводячи очей з батька. Зрештою він невдоволено промовив:

— Кажи, Релторене. Не забирай мій час.

— Ти все одно нічого не робиш, — уїдливо відповів я батькові. 

— Тобі лише так здається, — спокійно промовив він.

Автесей не смикнув жодним м'язом, не видав жодного зайвого руху, щоб продемонструвати своє роздратування від моєї поведінки. А я знав, що воно присутнє. Проте його обличчя навіть зараз лишалось обличчям Верховного Бога, а не батька.

Складалося враження, ніби він тільки і чекав на мою появу. І якщо так — це багато чого пояснює. Що ж, схоже ,я можу зекономити свій час і не ходити околясом.

— Як ти обманув церемонію? — моє питання в лоб не справило на батька жодного враження. Він, так само дивлячись у вікно, спокійно відповів:

— Використав твою силу.

Ну звісно, чию б ще він міг використати. Зразки сили кожного з Дванадцятьох, старих і нових, зберігаються в Храмі. Це обов'язкова умова прийняття в Пантеон — віддати заповнену своєю силою сферу.

Зізнаюсь, хай як боляче мене вдарило це зізнання, та в глибині душі я підозрював щось подібне... Хоч і не хотів вірити в те, що це може виявитися правдою. Яка іронія — Бога брехні вибиває з рівноваги правда про те, що хтось безсоромно зшахраював і навіть цього не заперечує.

— Не пам'ятаю, щоб ділився силою конкретно з тобою і давав дозвіл використовувати її проти сестри, — я усіма зусиллями тримав обличчя. Мені потрібно було зрозуміти істинну мету батька. Я все ще сподівався, що мої припущення виявляться хибними, але, схоже, не варто мати марних надій.

— А ще ти, мабуть, не пам'ятаєш, що я Верховний Бог і мені не потрібен твій дозвіл, аби скористатися силою, яка належить Пантеону.

— Вона належить перш за все мені.

— Ти — частина Пантеону. Якщо ти і це забув, то нагадую, — батько продовжував вести зі мною бесіду рівним тоном, так і стоячи до мене боком. Я ж відчував, що починаю повільно закипати.

— Власне, я якраз про це пам'ятаю. І такі питання мали б вирішуватись у колі Дванадцятьох, а не тобою одноосібно. 

— Статут Пантеону дозволяє Верховному Богу приймати рішення одноосібнл, коли в цьому є нагальна потреба і якщо питання не стосується безпеки Сфери.

Аякже! А те, що воно стосується безпеки твоєї доньки — тебе взагалі не хвилює! Я стиснув щелепи і постарався вгамувати емоції.

— Чому саме Темі? В тебе десятки дітей, ти міг обрати кого завгодно з тих, хто більш готовий до іспиту, ніж вона.

Батько нарешті перевів погляд на мене.

— Тому що Темі має перенаправити свою силу, поки не пізно. Вона занадто м'яка і небезпечно легко піддається емоціям. А міць має в собі величезну. Єдине, що їй потрібно, аби розкритися на усю потужність, — позбутися своїх слабкостей і зрозуміти, в який бік вона має розвивати подаровану їй при народженні божественну іскру.

— Дай вгадаю — у бік руйнування? — я гмикнув і сумно всміхнувся, відчуваючи, яку огиду в мене починає викликати уся ця система, очолювана батьком.

— У бік, необхідний Пантеону, Релторене, — батько обернувся до мене повністю, випромінюючи загрозу усією своєю постаттю.

Я похитав головою і зробив одну відчайдушну, хоч і наперед програшну спробу допомогти сестрі.

— Зміни її завдання, батьку. Або взагалі зніми з іспиту. Адже тобі це під силу як Верховному Богу.

— Я не робитиму цього. Темі складатиме свій іспит як одна з обраних.

— Вона не складе його. Ти маєш розуміти, що вона не зможе переступити через себе. Її природа інша, — я намагався достукатися до нього, але це все одно що кричати у Безодню: все, що можеш почути у відповідь — відлуння власного голосу.

— Я вірю, що вона впорається, — твердо промовив Автесей, знову повернувшись до вікна. — А якщо не зможе... Що ж, божественна іскра повернеться у Сферу і дістанеться тому, хто зможе правильно нею розпоряджатися.

Я дивився на батька, відчуваючи, як всередині мене підіймається величезна хвиля злості, протесту і жаги руйнування. Що ж, Верховний Боже, здається, вам потрібні сили саме цієї спрямованості, то я гарантую — вони будуть. Брехуни і злодії страшні у своїй люті і винахідливості, коли потрібно.

А мені зараз дуже потрібно.