Частина 23

Виглядав Муді ще гірше Сансета з ранку: обличчя зблідло, руки тремтіли, а на дотик були холодними та спітнілими, а день вже перевалив за обід. Видно поліцейські з алкогольним отруєнням вміють боротися краще за адвокатів. Проте, повірений виявив залізну волю і, знехтувавши муками, впрягся в роботу по першому дзвінку. Може, тому так і спітнів.

За півгодини, що він провів на телефоні, а саме стільки часу зайняла у нас з Джоном дорога до адвокатської контори, Гарольд з'ясував, що його репортер не з'являвся в редакції «Фарнел Дейлі» відучора, а на орендованій квартирі писаку не бачили з позаминулого ранку. Муді зв'язався з іншими знайомими репортерами, роздав обіцянок на сотню фунтів, але так і не встановив, куди той подівся.

Варіантів може бути два: руку до цього доклали Фейрберни або сам хабарник Мадіган. Три, якщо вони це зробили разом. Нерозумно було очікувати, що професор ось так просто дозволить зганьбити себе на всю країну і перекрити непогане джерело доходу. Всі докази хабарництва професора були у репортера, а нам дістався лише екземпляр газети, який так і не пішов до друку. І це ні в якому разі не доказ. Спробувати підняти бучу ще можна, використавши газетки, в яких на повному серйозі обговорюють наявність марсіан-перевертнів у парламенті, сплив Атлантиди та створення слухняних солдатів-перевертнів шляхом запліднення жінок звіриним сіменем, але резонанс буде відповідним аудиторії.

Ми засіли в кабінеті Муді і добряче замислилися, попиваючи чай. Зрідка хтось видавав дурний варіант під кислу міну, поки Сансет – він детектив, йому належало – не поставив правильне запитання:

- А хто знімок робив?

Муді зірвав із телефону трубку і почав крутити набірний диск. Хвилин за десять з'ясувалося, що його хлопець часто працював у парі з двома фотографами. Обидва були на роботі, обидва роз'їхалися за завданнями. Один – у доки, фотографувати новенький пасажирський лайнер, який завтра сходив зі стапелів, другий – у Сіті, чергувати біля будинку Мері Болтон, якій громадськість приписувала зв'язок з молодшим сином герцога Фарнелла. Ми розділилися: Джон поїхав у доки на таксі, а мені з Кастетом дісталось Сіті.

Витративши кілька годин і не помітивши біля призначеного місця людини з фотоапаратом, я зателефонував Муді і дізнався домашню адресу хлопця. У квартирі його теж не виявилося, а господар будинку сказав, що той прилетів удень, зібрав речі та вимагав повернути квартплату за два місяці наперед. Примітно, що плату він вніс лише вчора, і я дуже підозрюю, це були гроші Гаррі. На те, щоб з'ясувати походження хлопця, потрібен був час. Хазяїн квартири таким не цікавився, сусіди на мене дивилися вовком, а час неухильно наближався до п'яти. Я вкотре зателефонував Муді, прихопив кілька пирогів у найближчій пекарні і повернувся до контори повіреного. Гарольд порозовів, але їсти ще не міг, а ось ми з Джоном непогано так приклалися до випічки. Кастет теж отримав свою порцію, тільки не виходячи із машини.

Приблизно о дванадцятій хвилині шостого телефон Гарольда видав противний дзвін, Джон першим схопив трубку.

- Так?! ... Так ... Що?! ... Твою ж наліво!

Я підвівся з крісла, але Джон погрозив пальцем, щоб не заважав. Через хвилину, наповнену незрозумілими питаннями та емоційними вигуками, Джон закінчив розмову, натиснув пальцем телефонний важіль і одразу почав набирати інший номер.

- Гірше не вигадаєш, –  сказав він, обертаючи набірний диск.

- Краще пояснив би що сталося, а не інтригу наганяв! –  Сказав я, але з того боку надиво швидко взяли трубку, і Джон знову погрозив пальцем.

- Гаррі? –  Запитав він. – Арочник втік. Завалив дівку Ліндеманів і втік. Я розумію, що багато прошу, особливо в твоїй ситуації, але не міг би ти приїхати в будинок професора Чапмена і провести ритуал пошуку?

Так, фактично Джон просив прилюдно плюнути Чапмену в пику. Не старому професору, а лорду-головному судді Фарнелла. Це кінець будь-яким домовленостям! Та після такого в суді ми не матимемо шансів!

Гаррі щось запитав Джона.

- Я мушу його дотиснути! – чітко відповів детектив. –  Чудово! Сангарден, Іверет роуд сімнадцять. –  Джон кинув слухавку і махнув мені. – Поїхали!

Але телефонний дзвінок змусив Джона затриматись. За інерцією він і цього разу схопив люльку, ігноруючи господаря кабінету.

- Так? … Так… Та ви знущаєтесь! –  Сансет сердито кинув трубку і втомлено потер перенісся. – Кеттла затримали за напад на професора.

- Четвертий відділок? – уточнив Гарфілд, підхоплюючи портфель.

- Коледж у Старому місті, –  нервово нагадав Сансет. –  Звичайно, четвертий!

- Я займусь, – пообіцяв адвокат.

Буквально за п'ятнадцять хвилин ми з Джоном були в Сангардені. Сансет дозволив Кастету втиснути педаль газу в підлогу, і хлопець гнав так, що колеса мало не відвалилися. Будинок професора знаходився в тій частині Сангардена, яка ще не перетворилася на розкішні маєтки, як у вампірів та тих, хто не боявся таких сусідів, але й щільної міської забудови тут не було. Двоповерхова будівля стояла особняком за два метри від сусідніх, мала куций газон у пару квадратів і була обнесена дерев'яним парканом висотою до пояса. Все ж таки детективу не вдалося прибути раніше колег із третього відділку. Поки що тут були лише патрульні констеблі, але й вони показали детективу гонор.

- Далеко заїхали, сер, – сказав повний коп, оглянувши жетон детектива.

- Це моя справа, констебль, і я веду її дуже давно. Не лізь поїзду під колеса.

- Я просто сказав, – підняв руки констебль. –  Процедура і таке інше. Чи не хочете нашого детектива дочекатися, щоб питань потім не було?

- Вибач, колега, немає часу чекати. А зараз в сторону!

Повний для вірності зіграв з Джоном у битву поглядами, вирішив що повністю виконав свій обов'язок і поступився дорогою. Цікаво, що в мене документи не питали. І добре, інакше справа могла затягнутися.

- Довго ви, – сказав Ян Кілворт, який зустрічав нас за дверима. Труп вампірші лежав прямо тут, у холі.