Частина 22

Дід сказав би, що я можу собою пишатися. Ні, серйозно, який молодик у сімнадцять років зуміє не напитися, якщо потрапить на п'янку? Я зумів і вважаю це серйозним досягненням, особливо помітним на тлі того, як зараз мучиться Сансет. Ця трійця: Гаррі, Джон і Гарольд – вчора почала з міцного дешевого віскі, а потім перейшла на ще дешевший та міцніший самогон. Мені пропонували пару шотів, але я вперто віддавав перевагу вину, цідячи його по краплі за ковток. В результаті п'яний Гарольд поїхав додому під ранок на таксі, а Джон заночував в одній з гостьових кімнат, щоб на ранок стати живим прикладом жалюгідності пияцтва. Гаррі використав на собі очищувальне заклинання, зумівши його активувати лише з третього разу, а потім блював і матюкався гірше Кеттла, коли той спробував моє зілля, і десь ледве не дотягував до леді-виховательки Дафни.

Муки пияків, хоч і займали місце в моїй голові, та зовсім не центральне місце. На них просто важко було не звертати увагу. Я, звісно не відмовив собі в задоволенні і дозволив кілька ремарок про вік, мозок і витримку. Коли ще випаде шанс повчити людей удвічі-втричі старших? Але навіть у стані алкогольного сп'яніння трійця вчора просто фонтанувала ідеями. Більшість –повна маячня, але робочий варіант, як дістати Арочника через його підтримку – діда, чоловіки придумали.

Нічого надприродного, звичайний злом із проникненням, на тлі відволікаючого маневру – провокації. Але що більше я про це думав, то більше схилявся до думки, що це може спрацювати. Професор Чапмен не здався мені терплячою людиною. Інша справа, що ролі виконавців теж були підібрані під стать: один алкоголік і дві психічно неврівноважені кровососки.

Дозволивши Джону ковтнути чашку чаю, що була наповнена рідиною лише на третину і на дві третини цукром, я приступив до питань.

- Що з учорашньої маячні ти пам'ятаєш?

- Я не втрачаю пам'яті, – запевнив мене інспектор. – Хочеш сказати там одна маячня була? У мене залишилося чітке відчуття простоти та геніальності.

- Ти мені скажи, – попросив я, – звідки у правоохоронця таке велике бажання порушувати закон?

- Ну гаразд, – погодився Джон. – Мабуть, не така вже й геніальна це ідея, але загалом, мені подобається. Настав час рішучих дій!

- Позавчора ти протилежне казав, Чапмена побоювався. Він ще не пронюхав про напад... сина на пасинка? – поцікавився я. - Не викликав на килим?

- Тут така справа... – Джон зробив найкислішу міну, що я в нього бачив. – Викликав… Вчора… Ми з Гарольдом уже почали, і я його трохи… послав.

- Трохи далеко? – перепитав я.

- Дуже.

- Багато що пояснює, – сказав я. Пояснює та засмучує. Начебто того, що Арочник – син судді, недостатньо, треба було ще й стосунки з ним зіпсувати. Не те щоб вони й так хорошими були, але минулого разу хоча б вдалося звести сварку до нуля. – Як багато ти йому розповів?

- Нічого пов'язаного зі справою, а ось як він мене дістав, пояснив докладно.

- Гаразд, поїхали до Кеттла. Можливо встигнемо застати його тверезим.

- Не варто. Дай хлопцеві ще кілька годин.

- Не зрозумів.

- Похорон. Я приставив до нього кілька констеблів. Подзвонять після поховання.

Бідолашного дворецького закопали ще до десяти. На службі в церкві було близько десятка знайомих, а на поминки прийшла одна кухарка. Син Карвера служив у колоніальних військ десь в Індії, дочка вийшла заміж і поїхала до Америки, а інші родичі давно спочивали на міському цвинтарі.

Баронета ми застали в огидному настрої, зате тверезого, як скельце. Саймон сидів в одному з крісел вітальні, крутив у руках склянку з джином і ненавидячим поглядом дивився на закуски на столі. Констеблі трохи їх під'їли, віддаючи данину традиції, але за великим рахунком їжа виявилася не зачепленою.

Я ніколи не розумів, що слід говорити в таких ситуаціях, та й оратором я був відверто паршивим. Дід мало вчив мене говорити, швидше діяти. Але сказати все ж таки щось треба було, і тут мене врятував Джон.

- Співчую, – сказав він, а я повторив, як папуга. – Хлопці, погуляйте, – попросив він констеблів, дочекався, поки ті вийдуть, узяв чисту склянку і плеснув у неї джину з пляшки, що стояла біля баронета. Шумно видихнув і спустошив склянку залпом, швидко зажувавши шматком шинки зі столу. – Є ідея. Братимеш участь?

Кеттл почав ворушитися: повільно підняв очі і поставив склянку. А потім голосом повним злості та самоіронії сказав:

- Пити я покинув, чим ще зайнятися?

- Влаштуй дідові скандал.

- Навіщо?

- Інспекторе, – крикнув від дверей констебль, – до вас гостя, сер.

- Впускай. І іншу теж, як приїде.

Першою увійшла Кейт. Вампірша, як завжди, була в червоному, але цього разу настільки темному, що було незрозуміло, чи варто дорікати їй у неповазі до мертвого. Зрозуміло, що насправді начхати вона хотіла на черговий труп, сама їх стільки наробила, що шибениця давно плаче, але пристойності дотрималася. Майже. Голос жінки був холодним та беземоційним.

- Мої співчуття, сер Саймон, – сказала вона і зайняла місце в кутку кімнати, біля вікна, підчепивши на ходу велику виноградину з фруктової вази і відправивши її в рот.

Друга гостя з'явилася за хвилину. Ця була одягнена в чорне, а голос її випромінював щиру турботу та участь.

- Як ти? – Запитала Ніна, торкнувшись плеча Кеттла, після чого вмостила дупу на підлокітник крісла і обняла баронета. Кейт на це лише зневажливо пирхнула і відправила до рота другу виноградину, видно щоб зайняти рота і не плюватися отруйною жовчею.

- Погано, – чесно відповів баронет, – страшенно хочу накотити і вбити когось, – а потім подивився на Сансета. – Навіщо все це?

- Ви знаєте, хто напав на баронета після того, як ви покинули цей будинок? – Запитав Джон вампірш.

Ніна подивилася на хлопця та відповіла першою.

- Він не зізнався.

Кейт заперечливо похитала головою, але інтерес зобразила.

- Арочник, – сказав детектив. Вампірші насторожилися. Кейт зреагувала емоційніше, зажадавши деталі, але Джон не поспішав. – У нас усіх до нього рахунки. Але не всім я можу довіряти. Леді занадто норовливі, а сер Кеттл погано контролює себе.