Частина 3

- Хочеш сказати, у мене зовсім воля відсутня? – запитав я Гаррі після розбору розмови з Кейт.

- Швидше, це наслідок видалення печаті в третьому оці. Повинен же твій супербонус цілодобового магічного зору чимось врівноважуватись.

- Чому мені здається, що цей бонус усі плюси перетворює на величезний мінус? Мимоволі замислишся, чи варто решту печатей відкривати. Які побочки ще чекати? Відкрив духовне серце – і помер, бо справжнє зупинилось.

- Відкривати варто! – рішуче заявив Гаррі. – Духовне серце – це міцне здоров'я та додаткові років десять життя, а джерело стихій – збільшення загального резерву та доступ до однієї із стихій.

- Бувають чародії і без них, – заперечив я без особливого ентузіазму. – Сам розумію, що від спадщини Ферріша в духовному тілі треба позбавитись. Особливо від мітки мисливця. Раніше вона служила мені деяким захистом, відлякуючи слабких хижаків, але зараз у моєму житті надто багато вампірів, чародіїв та елементалістів, у яких вона викликає не побоювання, а інтерес. Це швидше демаскує, ніж захищає. Але це згодом. Насамперед треба розібратися з навіюванням.

- Я щось придумаю, – пообіцяв Гаррі. – Почнемо з класичного варіанта захисного амулету, потім…

- Гаррі, йди спати, – порадив я. – Сьогодні ввечері буде інша битва. Спочатку – сон, потім, якщо часу вистачить, – амулет. Зробиш щось на один вечір, потім розберемося.

Жодне рішення не набуває такого постійного характеру як тимчасове: дерев'яна тріска під короткою ніжкою столу може пролежати років десять, кривий цвях замінити клямку дверей, а новенький амулет від Гаррі мав усі шанси прикипіти до грудей так само, як «цегла» прижилась в сумці з зіллями. Проблема була в тому, що чародій продрих до шести і ліпив амулет нашвидкуруч. Накопичувач використовував нешліфований. Неограненний цитрин впивався в шкіру гострими гранями, краватка щільно притискала його до тіла, натягуючи шкіряний шнурок, і той врізався в шию. Це нервувало, як і те, що гарантії Гаррі не давав.

Сам чародій в ментальній магії не сильно розбирався, мав міцну волю і в захисті від навіювання насамперед покладався на неї, але книги в потрібній області в нього знайшлися. Як показали експерименти, я легко починав кукурікати від звичайного заклинання гіпнозу. У мене була воля, але через травму третього ока я вловлював найменші коливання магії, ніби не моргаючи дивився на сонце. Згодом це мало пройти, а поки я одягнув стандартний амулет від навіювання. Сподіваюсь на прийомі спокушати не стануть.

Картуза на прийом брати не стали, малий він ще для тераріуму, в якому навіть ми з Гаррі добре не орієнтувалися. Думаю, Фейрберну було б легко натиснути на нього. Інша річ я. Маска титулованого кланового селюка була чудовою бронею.

Кастет доставив нас до чорного входу мерії за годину до прийому, щуплий секретар одразу провів нас до начальника. По суті, деКамп був мером, але статус міста державного значення ставив Фарнелл в один ряд з графствами, а гроші в порту і доках крутилися такі, що не кожному графству снилися, тому й гризня за посаду була значно серйознішою, а політики зубастіше. У свої сорок п'ять Лайонел уже двічі, з однією чотирирічною перервою, обирався на цю посаду, так що недооцінювати його було небезпечно.

Секретар впустив нас до кабінету лорда-намісника, але слідом не сунувся. ДеКамп зустрів нас за різьбленим робочим столом. На відполірованій стільниці панував ідеальний порядок: телефон, сімейна фотографія, дві ручки на підставці та жодних паперів, за винятком одного єдиного аркуша, списаного вздовж і впоперек дрібним почерком. Судячи з усього, це була якась схема.

Сам деКамп був світловолосим, струнким чоловіком на вигляд лише трохи за сорок: обличчя виголене, волосся блищало від укладки. Біла краватка-метелик гармонійно вписувалася в строгий чорний костюм, який був ідеально підігнаний по фігурі і, напевно, прикрашав справжні пропорції. Лорд-намісник підвівся при нашій появі, радісно посміхнувся, розвів руки і вийшов із-за столу.

- Гаррі, Дункан, – сказав він.

- Нас не представляти, шановний, – відповів я йому у суворій манері, перш ніж осмислив наслідки. На обличчі деКампа почергово промайнули емоції обурення та здивування.

- Пробачте, лорде Локслін, я просто сподівався, що ми станемо друзями.

Я безперечно ще не доріс до того, щоб грати в такі ігри. І єдиний спосіб не грати – відразу відбити бажання лорду-наміснику. Він точно викликав у мене приємне враження, і це насторожувало. Я не міг зрозуміти, наскільки це справжнє почуття. У жодному разі я не збирався підставляти шию, щоб йому було зручніше залазити.

- Тоді все нормально, Лайонел, будемо друзями.

- Будемо, – сказав він, простягаючи руку для потиску. – Тільки на людях мене так не називай, і я теж межу не переходитиму. Присядемо?

Ми зайняли стільці перед столом, а деКамп сів у робоче крісло.

- Гаррі, я знаю, ти хочеш знищити Фейрбернів, ви обоє цього хочете. Я щиро бажаю вам удачі, але… не сьогодні, джентльмени, не тут. Це ваш перший вихід у світ і, якщо він закінчиться бійкою, громадська думка буде знищена, а вас виставлять дикунами, яких слід тримати під замком.

Гаррі безтурботно знизав плечима.

- Хіба це не те, що про мене й так кажуть? Цей імідж працював на мене роками. Зауважу: досить успішно працював!

- Гаррі, останній раз у Дутхаї місце сили створювалося десять років тому.

- Я пам'ятаю, – відповів чародій, – роботи маркіза Пуллі лягли в основу мого ритуалу.

- Але Пуллі для цього знадобився гурт із сімнадцяти обдарованих! В ордені імперії Дутхай він був простим офіцером, а піднявся одразу до Лицаря Великого Хреста. Чому я не бачу твого лицарського знака? Я ж просив! Знаєш, за скільки ниток в уряді довелося смикнути, щоб тобі його дали? Тим більше, у такі короткі терміни.

Гаррі скривився і дістав з кишені золочену медальку лицаря-бакалавра з мечем і шпорами, щоб приколоти її до правого піджака. Саме ця дрібничка давала йому право іменуватися "сер".