Частина 2

- Не повинен… – бурмотів Гаррі, присьорбуючи чай. – Ну не повинен же!

Раніше я про це не замислювався, але привиди і духи теж свого роду елементалі, як оживше каміння Стародавніх каменів Бремора. Іноді вони набували людиноподібної або звіроподібної форми, жерли заготовки накопичувачів і вирушали блукати лісом. Тільки одна справа – ліс, куди мисливці не ходять без рушниці, спецбоєприпасів та готовності зустріти неприємності віч-на-віч; інша справа – спальня, де ти вже не мисливець, а людина втомлена, розслаблена і зовсім не готова до бійки. Несподівані зустрічі з агресивними викиднями магії не сприяють психічному здоров'ю. А якщо в тебе до всього іншого ще й страх привидів – то це, напевно, найгірший варіант для того, хто живе біля ефірного джерела.

Не знаю, чим терзала Картуза неспокійна батькова душа, але привидів Натан боявся до чортиків. Ми його ледве вклали. Навіть обійнявши Кастета, який прилетів на крик із зайвим у цьому випадку автоматом, малий відмовлявся засинати. Гаррі довелося використати снодійне заклинання, яке врешті приспало малого. Потім він наклав ще кілька захисних на стіни, і ми перемістилися на кухню, де я за чашкою чаю розповів про свою зустріч з Саймоном і страхи з приводу Валентайна.

Гаррі добряче замислився. Вже третю чашку допивав і все бурмотів:

- … «пастка Бутчера» чи «печать Вудхауса»?

Я не став відволікати чародія, зганяв в його кабінет і прихопив пару книг про ефірні сутності та захисні заклинання, розкрив робочий щоденник і став креслити папір, вибудовуючи формули. Коли Гаррі розродився, у мене була готова монструозна конструкція з трьох ромбів і п'ятнадцяти рун. Ромби були вписані один в одного: гострі кути менших фігур упиралися в тупі кути тих, що більше, все це фіксувалося рунами металу і землі із зовнішнього боку та ефірними зсередини, що робило конструкцію цілісною, надійною та важкою як сокира дроворуба. З цього випливала чергова проблема: моїх сил ледь вистачало щоб зарядити ефірні руни та лінії. Для металу та землі доведеться тягати з собою відповідні накопичувачі.

- Ні, не думаю! – сказав Гаррі, стукнувши пустою чашкою по столу. – Імовірність того, що Валентайн стане примарою, вкрай низька. Згідно з деякими теоріями, життя вампіра і так є свого роду посмертям. Та темна енергія, що формує їхнє духовне серце, не залишає тіло після смерті. Таке собі підтвердження, але я схильний вірити.

- А Саймон? Хіба він не був заражений вампіризмом?

- Заражений, але не змінений! – Гаррі повчально підняв вузлуватий палець угору і спробував сьорбнути з порожньої чашки. Схаменувся і долив чайку, жестом запропонувавши мені. Я посунув чашку ближче і вдячно кивнув. – Тим більше, – продовжив Гаррі, – в останні моменти його життя переважало яскраве бажання гахнути тебе.

- Але він розумний, щоб його! – не стримався я.

- А ось тут, я думаю, роль відіграли масові смерті химер та море ефіру у повітрі.

- І що, він тепер щоночі буде мені являтись?

- Сьогодні можеш спати спокійно.

- Дуже вдячний! – в’їдливо хмикнув я, дратуючись через власні злість та безсилля. – А завтра? Мені чекати на гостя з того світу?

- Певно… так.

- Чудово, – зітхнув я. Стоп… Дім Вілкоксів! У мене ж оренда на місяць наперед оплачена. Звичайно, Флавер не буде радий, якщо я оселюся поруч із його дорогою сестрицею, але в цій ситуації він здається мені меншим злом. – Завтра переїжджаю, – сказав я Гаррі.

- Минулого разу не спрацювало, – зауважив чародій.

- Зараз від вампірів ховатися не треба, – парирував я.

- Джеймс…

- Потерпить. Я сподіваюсь, ти вирішиш цю проблему найближчим часом.

- Звичайно. Я прикинув пару варіантів, але рішення тимчасове. Для надійності "Ковадло" доведеться перебудувати. Тоді можна буде повністю позбутися привидів.

- Повністю? – перепитав я.

- Що тебе бентежить?

- В тілах елементалей зазвичай багато цінних інгредієнтів. У Бреморі це окрема стаття доходу. Хіба та ж ектоплазма не цінний алхімічний ресурс?

- Гм... – замислився Гаррі. – Ектоплазма – дрібниця порівняно із зубами, пазурами та очима привидів. Ось їх справді важко дістати.

- Ніколи не чув про такі інгредієнти, – зізнався я.

- Тому що в алхімії їх майже не використовують. Це складові найпотужніших артефактів. Переконав.

- Ти господар, тобі й вирішувати, – відхрестився я. – Подивись. – Я підсунув Гаррі щоденник зі схемою заклинання.

- Відразу видно чаклунську освіту, – пробурчав чародій.

- Гарна у мене освіта, – не погодився я.

- Враховуючи те, що тебе як чаклуна готували, я б сказав – чудова! Але чародію цього мало. У тебе ніколи не буде безлімітного резерву, ти не зможеш нескінченно поливати ворога іскрами або бити фаєрболами до знемоги.

- Строго кажучи, резерв у чаклунів не безлімітний, – поправив я. – Найскладніші фокуси мають відкат до тижня та вимагають часу на підготовку.

- А найпростіші, що легко пророблять дірку в незахищеній голові, чаклун може використовувати тридцять-сорок разів до ряду.

- Середньостатистичний резерв бойового жезла.

- Тільки без жезла, – нагадав Гаррі. – Чаклун зможе атакувати раніше, ніж ти відкриєш книгу. Забудь про важкі і масивні заклинання, поки не навчишся знімати їх з листа не дивлячись. Чотири кути, дев'ять рун – ось твій максимум.

- Але ж у чародіїв теж є швидкі заклинання, по одному на кожен енерговузол. Стенн писав, інтеграція здебільшого випадкова, але шансів тим більше, чим частіше використання.

- Так ось у чому справа, – зрозумів Гаррі. – Дункан, забудь ти вже про тактику чаклунів. По-перше, швидкі заклинання теж спустошують твої сили, а по-друге, ти заглядаєш надто далеко вперед.

- Погодься, щось корисне, на зразок твого телекінезу або просторової кишені, набагато краще за ланцюжок рун для відлякування духів.

- Ну, взагалі-то це не зовсім телекінез, – Гаррі вдоволено смикнув себе за акуратно підстрижену бороду.