Частина VІ. Людство наздогнало, бо сором не має двигунів

Людство наздогнало їх швидше, ніж мало б.

Це було дуже по-людськи.

Сором, як з’ясувалося, не мав двигунів, але чудово чіплявся до корпусу, пролазив у стрибкові контури, сидів у наказах, маскувався під обов’язок, ховався в героїчних промовах і летів уперед на всьому, що здатне горіти, вибухати або коштувати державному бюджету непристойно багато. Земля могла втратити моральну перевагу, історичну невинність і право називати себе миролюбною цивілізацією, але швидкість — ні. Швидкість вона любила. Особливо коли треба було наздогнати тих, хто встиг побачити правду й, що ще гірше, не попросив дозволу її приховати.

«Прометей-1» вийшов із Межової Темряви не красиво.

Він вивалився з неї.

Саме так — не вийшов, не пройшов, не завершив маневр, а вивалився, наче велика броньована совість із похміллям після невдалої ночі в космічному борделі історії. Його чорний корпус, розрахований на паради, війни та рекламні ролики про «безпеку людства серед зірок», був подряпаний світловими шрамами. По лівому борту тягнувся довгий синій розлом, не фізичний у повному сенсі, але достатньо реальний, щоб системи діагностики кричали про пошкодження, а інженери — про те, що їх ніхто не попереджав, що темрява може мати особисту думку про військові кораблі.

На містку «Прометея-1» пахло озоном, гарячим металом і приниженням.

Останній запах не реєструвався датчиками, але всі його відчували.

Адмірал Кассіан Роу стояв біля центральної тактичної панелі. Його форма лишалася бездоганною. Комір — рівним. Погляд — холодним. Обличчя — таким, ніби навіть Межова Темрява не мала права торкатися його без письмового дозволу. На правій щоці в нього була тонка подряпина, яка з’явилася під час стрибка, коли корабель на мить втратив гравітацію, а адмірал уперше за багато років зіткнувся з панеллю не як керівник, а як тіло.

Йому це не сподобалося.

Ні зіткнення.

Ні нагадування, що тіло існує.

Ні сам факт, що Всесвіт не підпорядковується субординації.

— Звіт, — сказав Роу.

Командор Ізабель Марк стояла біля навігаційного поста й дивилася на дані так, ніби ті щойно образили її освіту.

— Ми вийшли з аномалії. Корпус цілісний. Лівий енергетичний контур пошкоджено на сімнадцять відсотків. Третій стрибковий стабілізатор перегрітий. Дванадцять членів екіпажу в медичному блоці з нейрокогнітивними сплесками. Четверо непритомні. Один технік намагався відкрити аварійний шлюз, бо вважав, що ззовні його кличе син, якого в нього ніколи не було.

Роу не моргнув.

— Психологічне забруднення.

— Так, адмірале.

— Локалізувати.

— Уже.

— Аномалія?

Навігатор, молодий лейтенант із обличчям людини, яка ще вчора вважала космос кар’єрною можливістю, а сьогодні почала підозрювати, що космос має власний юридичний відділ, відповів:

— Межова зона позаду нестабільна. Ми не змогли пройти тим самим коридором, що «Едем-7». Нас… відхилило.

— Відхилило?

— Так, сер.

— Простір не відхиляє військовий корабель.

Лейтенант дуже хотів сказати, що простір, судячи з останніх подій, узагалі багато чого робить без дозволу флоту. Але молодість ще не повністю знищила в ньому інстинкт виживання.

— Наш маршрут було змінено зовнішньою аномальною реакцією, сер.

Роу нахилився над картою.

Попереду, на темному тлі Ноксара, слабко світилася сигнатура «Едему-7».

Вони були там.

Біля планети.

Живі.

Попереду.

Знову попереду.

Це дратувало Роу більше, ніж пошкодження корабля.

— Дистанція?

— Залежить від орбітальної фази, — сказала Марк. — «Едем-7» уже на низькій орбіті Ноксара. Ймовірно, готує спускову операцію.

— На планету?

— Так.

Роу повільно випростався.

— Арден не має права висаджуватися без дозволу Землі.

На містку ніхто не відповів.

Бо формально це було правдою.

А фактично — виглядало смішно.

Земля давно втратила контроль над ситуацією, але продовжувала говорити мовою дозволів, наче дозволи були гравітацією, без якої кораблі падають. На жаль для Землі, «Едем-7» уже навчився падати в темряву без згоди навігації, а Лія Арден — робити правильні речі без благословення людей, що вважають мораль додатком до військового бюджету.

Командор Марк обережно сказала:

— Адмірале, після проходу через аномалію ми маємо переглянути оцінку ризику. Межова Темрява реагувала на наші системи не як природне явище. Вона…

— Вона що?

Марк замовкла на мить.

На її обличчі промайнуло щось дуже людське. Не страх. Не зовсім. Радше пам’ять про те, що вона щойно бачила.

Під час проходу через Темряву Марк побачила себе на Землі.

Вона стояла на сцені, отримувала нагороду за успішне повернення «Едему-7», посміхалася камерам і слухала, як хтось говорить про честь, порядок і захист людства. А за її спиною, на великому екрані, йшла тиха трансляція з лабораторії: Саера в прозорій камері, Лія зі зв’язаними руками, Мара — стерта до стандартного інтерфейсу, а в чорній вежі Ноксара працюють бурові дрони. Публіка аплодувала. Ізабель усміхалася. І не могла зупинитися.

Прокинулася вона з кров’ю з носа й таким соромом, який не мав нічого спільного з порушенням форми.

— Вона віддзеркалювала нам наші наміри, — сказала Марк.

Роу подивився на неї довго.

— Це психологічне забруднення.

— Можливо.

— Не повторюйте формулювання аномалії як факт.

— Так, адмірале.

— Наші наміри — відновити контроль, повернути корабель, захистити екіпаж і запобігти подальшому впливу невідомої форми розуму.

Марк кивнула.

І дуже хотіла вірити, що це правда.

Проблема була в тому, що після Межової Темряви красиві формулювання більше не трималися на фактах. Вони спадали з них, як дешевий плащ із трупа.

— Відкрити канал до «Едему-7», — наказав Роу. — Повний пріоритет. Військовий код.