Частина ІІІ. Темрява між зорями має поганий смак до жартів

Межова Темрява не починалася.

Вона чекала.

Це було найгірше.

Звичайні космічні явища хоча б мали пристойність відбуватися: зоря спалахувала, астероїд летів, чорна діра пожирала світло з професійною байдужістю, туманність красиво вдавала, що не складається з холодного газу й мертвих зірок. Усе це можна було виміряти, описати, внести в таблицю, назвати складним терміном і зробити вигляд, що людство розуміє, з чим має справу.

Межова Темрява просто висіла попереду.

Не як порожнеча.

Не як хмара.

Не як аномалія в звичному сенсі.

Вона була ділянкою простору, де зорі поводилися так, ніби їх попросили не втручатися. Світло на її краю тьмяніло, викривлялося, згорталося тонкими нитками й зникало без драматичного фіналу. Навігаційні маркери показували одночасно три різні відстані, два неможливі кути входу й один варіант маршруту, який Мара позначила словами: «Технічно можливо, але я не хочу бути співучасницею цього самогубства».

«Едем-7» ішов до неї рівно.

Надто рівно.

Так ідуть не кораблі. Так ідуть ті, хто вже почув поклик і тепер намагається не показати, що боїться відповісти.

На містку світло було м’яким, майже ранковим, хоча в міжзоряному просторі ранок — це просто поетична вигадка істот, які сумують за планетами. Екрани мерехтіли сріблом і блакиттю. На центральному дисплеї пульсував курс до Ноксара — мертвого світу, міста без сонця, серцебиття якого корабель почув у темряві.

Лія Арден стояла біля головного оглядового скла й тримала руки за спиною, щоб ніхто не бачив, як напружені пальці.

Капітанка має виглядати спокійно.

Це старе правило пережило війни, революції, флотські реформи, зміну політичних режимів і навіть перехід людства від океанських кораблів до міжзоряних. Капітанка може не мати плану, може не знати, чи доживе до вечері, може вести корабель у простір, який поводиться як колективна галюцинація з поганим характером, але виглядати вона має так, ніби все це входило в ранковий розклад.

Поруч із нею стояла Саера.

Вона не тримала руки за спиною. Їй не треба було вдавати спокій. Вона була з тих істот, чий спокій здавався не відсутністю страху, а домовленістю з ним. Її темне волосся спадало на плечі, світлі астеріанські лінії на шиї й зап’ястях пульсували ледь помітно, у ритмі, який не збігався з жодним людським серцебиттям, але змушував Лію згадувати тепло Астери, світіння води й дотик, який не просив дозволу словами, бо сам був запитанням.

Лія дивилася вперед.

Саера теж.

І все одно Лія відчувала її так гостро, ніби між ними не було відстані.

Це дратувало.

Це рятувало.

Це було абсолютно неприйнятно для командування кораблем у стані втечі від Землі.

— Ти занадто тиха, — сказала Лія.

Саера не відвела погляду від темряви.

— Я слухаю.

— Простір?

— Так.

— Він говорить?

— Ні.

— Тоді що ти слухаєш?

Саера повільно повернула голову.

Її очі були темнішими за ділянку простору попереду, і Лія вкотре подумала, що це дуже нечесно з боку Всесвіту — створити очі, в яких можна загубити дисципліну, стратегію й половину власних переконань, а потім ще й вимагати від капітанки ухвалювати тверезі рішення.

— Те, що мовчить навмисно, — сказала Саера.

— Звучить як мій колишній інструктор із тактики.

Мара, яка, звісно, слухала, тихо втрутилася:

— За архівними даними, інструктор Арден у дев’яноста двох відсотках випадків мовчав тому, що ненавидів курсантів. Межова Темрява, можливо, має інші мотиви. Хоча я не виключаю збіг.

Лія ледь усміхнулась.

— Маро, статус?

— Усі системи корабля формально в межах допустимого. Неформально — я б не довіряла жодному показнику, який сьогодні виглядає надто впевнено. Гравітація стабільна, але іноді поводиться з таким відчуттям драми, ніби її запросили в театр. Реактор тримає режим. Навігація ображена. Сенсори бачать те, чого немає, і не бачать того, що, ймовірно, уже дивиться на нас.

Деймон Восс, що стояв біля тактичної панелі, сухо сказав:

— Дуже корисний звіт.

— Я адаптуюся до реальності, старший тактику. Вона сьогодні теж не дуже корисна.

Еван Кір за навігацією виглядав так, ніби за останні години подорослішав на кілька років і зненавидів геометрію.

— Капітанко, я досі не можу розрахувати точну межу входу. Простір попереду не має стабільної поверхні. Він ніби… відступає, коли ми намагаємось виміряти.

— Сором’язлива аномалія, — сказала Мара. — Як мило. Нарешті щось у космосі має кращі манери, ніж земна дипломатія.

— Маро, — сказала Лія.

— Що? Я намагаюся підтримувати моральний дух екіпажу.

— Чорним гумором?

— Це єдиний гумор, який сьогодні проходить перевірку реальністю.

Ная Сен, офіцерка зв’язку, не сміялася. Вона сиділа біля комунікаційної панелі, притуливши пальці до скроні, і слухала слабкий сигнал із Ноксара. Не вухами — через нейроінтерфейс. Так було точніше. І значно небезпечніше, бо точність іноді просто означає, що катастрофа має прямий доступ до твоєї нервової системи.

— Ная? — запитала Лія.

Та повільно відкрила очі.

— Ритм посилюється. Але він не рівний.

— Серцебиття міста?

— Якщо це серцебиття, то місто або мертве, або дуже саркастичне.

Мара задоволено сказала:

— Я вже люблю це місце.

— Ні, — сказала Саера.

Усі подивилися на неї.

Вона стояла нерухомо, але світлі лінії на її шкірі стали яскравішими.

— Не люби Ноксар, Маро.

Мара на мить замовкла.

Це було рідкісне явище. На кораблі вже встигли помітити: якщо Мара мовчить більше трьох секунд, або в неї відбувається складний аналіз, або Всесвіт сказав щось настільки тривожне, що навіть штучна свідомість вирішила не жартувати першою.

— Поясни, — сказала Лія.

— Ноксар не мертвий так, як ви розумієте смерть, — відповіла Саера. — Він залишився після тих, хто не встиг стати пам’яттю. Такі місця голодні до уваги.