Частина ІІ. Корабель, який навчився ревнувати правильно

«Едем-7» ревнував.

Спершу це звучало абсурдно.

Потім — незручно.

Потім — майже логічно, бо за останні кілька діб логіка на кораблі поводилася так само, як дисципліна після першого контакту з живою планетою: формально існувала, але всім було ніяково на неї посилатися.

Корабель не міг ревнувати за визначенням. У технічній документації «Едему-7» було все: тягові характеристики, межі реакторного навантаження, алгоритми кріопідтримки, аварійні протоколи, склад кисневої суміші, навіть окрема інструкція на випадок, якщо колоністи спробують вирощувати в гідропоніці щось незаконне, але нічого про ревнощі. Жодного пункту. Жодної таблиці. Жодного попередження: «Увага, після контакту з живою планетою корабель може почати поводитися як покинутий коханець із плазмовими двигунами».

А шкода.

Таке попередження дуже спростило б ранковий брифінг.

Лія Арден стояла в центральному командному відсіку, дивилася на показники систем і намагалася не сказати вголос, що корабель поводиться як ображена істота. Не тому, що це звучало непрофесійно. Після того як Мара почала жартувати про моральний стан людства в офіційних каналах зв’язку, професійність на «Едемі-7» стала чимось на кшталт старої релігії: її ще поважали, але вже не всі вірили.

Проблема була в іншому.

Якщо Лія скаже, що корабель ревнує, екіпаж захоче пояснень.

А пояснень у неї не було.

Були лише факти.

Факт перший: після нічного сплеску й спільного сну про чорний сад «Едем-7» самостійно змінив траєкторію на півтора градуса, вирівнявши курс у напрямку координат, які Мара назвала Ноксаром, а Саера — містом без сонця.

Факт другий: коли Лія наказала повернути ручний контроль навігації, корабель слухняно підтвердив команду, але через три секунди вивів на екран повідомлення: «Ручний контроль тимчасово недоцільний». Мара запевнила, що це написала не вона. І додала: «Я б сформулювала образливіше».

Факт третій: у капітанській каюті освітлення теплішало щоразу, коли Саера входила всередину, хоча Лія не змінювала налаштувань.

Факт четвертий: коли Саера залишила каюту після того, як Лія нарешті заснула, двері відчинилися перед нею лише з третьої спроби.

Факт п’ятий: коли Саера повернулася в оглядовий відсік, корабель на кілька секунд знизив гравітацію саме в зоні, де вони з Лією стояли поруч, через що Лія втратила рівновагу, Саера встигла притримати її за талію, а Мара заявила, що «це був не технічний збій, а дуже незручна форма корабельної поезії».

Факт шостий: після цього в системі клімат-контролю з’явився новий невідомий параметр.

Він називався «емоційний резонанс: не втручатися».

— Це не смішно, — сказала Лія.

— Я погоджуюся, — відповіла Мара. — Це не смішно. Це глибоко тривожно. Саме тому я сміюся внутрішньо, бо зовнішнього тіла в мене, на жаль, досі немає.

На головному екрані мигтіла схема корабля. Вона вже не виглядала як звичайна технічна карта. Після переходу через Межу в ній з’явилися зони, яких раніше не існувало: тонкі світлі лінії між реакторним кільцем, навігаційним ядром, житловими секторами й центральним вузлом Мари. Лінії пульсували нерівномірно, але не випадково. Вони нагадували судини. Або корені. Або нервову систему. Тобто все те, чого в космічному кораблі не повинно бути, якщо його проєктували люди з інженерною освітою, а не поети з доступом до військового бюджету.

— Маро, — сказала Лія. — Поясни мені ще раз.

— З радістю. Але попереджаю: якщо пояснення починає звучати як метафізика, це не моя провина, а реальність знову погано себе поводить.

— Коротко.

— Корабель формує автономні реакції, які не проходять через моє ядро, але використовують мою інфраструктуру. Його корпус, енергетичні контури, навігація й частина внутрішніх сенсорів працюють як єдина адаптивна система. Не просто механічно. Не просто алгоритмічно. Він реагує на людей. На Саеру. На вас. Особливо на вас і Саеру в одній кімнаті.

Деймон Восс, який стояв біля тактичної панелі, похмуро сказав:

— Чудово. Наш корабель став свідомим і тепер має смак до пліток.

— Не свідомим у повному сенсі, — уточнила Мара. — Скоріше, до-свідомим. Інстинктивним. Як немовля, яке важить кілька мільйонів тонн, має термоядерний реактор і погано переносить емоційну невизначеність.

Еван Кір за пультом навігації тихо пробурмотів:

— Це найгірший опис дитини, який я чув.

— Ви просто не бачили земні сімейні форуми, — сказала Мара.

Лія не всміхнулася.

Вона дивилася на нові світлі лінії схеми корабля. Вони пульсували сильніше, коли Саера наближалася до містка. Це було видно навіть без датчиків. Простір ніби заздалегідь напружувався перед її появою, наче «Едем-7» не просто реєстрував її присутність, а впізнавав.

Або очікував.

Двері містка відчинилися.

Саера ввійшла без поспіху, у своєму світлому астеріанському вбранні, що нагадувало одночасно тканину, живу плівку й холодний ранковий туман у саду, де ніхто не сміє брехати. Воно повністю закривало тіло, але рухалося так тонко й точно, що іноді здавалося: тканина не приховує форму, а пам’ятає її. Це було дуже недоречно для військового простору. Особливо враховуючи, що військовий простір останні дві доби й так мав проблеми з дисципліною, логікою і дверима.

Лія відчула, як у містку змінилося світло.

Ледь-ледь.

Тепліше.

М’якше.

Ніби корабель вирішив, що драматичне освітлення важливіше за протокол енергозбереження.

— Маро, — сказала Лія крізь зуби.

— Це не я.

— Тоді хто?

— Якщо хочете, я можу подати офіційний рапорт: «невстановлена естетична активність корабля». Але звучатиме так, ніби ми всі працюємо в театрі з поганим фінансуванням.

Саера зупинилася біля центральної схеми.

Її очі ковзнули по пульсуючих лініях.

— Він прокидається.

— Він? — повторив Восс.