Частина І. Утікачі з гарною причиною і поганим планом

«Едем-7» тікав красиво.

Це, звісно, було єдине, що в нього виходило бездоганно.

Корабель ішов крізь міжзоряну темряву з такою величною мовчазністю, ніби не втікав від власної планети, не порушував усі протоколи першої колонізаційної місії, не мав на борту екіпажу, поділеного між страхом, обуренням, провиною, захватом і дуже неофіційним бажанням напитися чимось, що медичний блок не схвалив би навіть під загрозою розгерметизації.

Зовні «Едем-7» виглядав як тріумф людського розуму: довгий, срібно-чорний корпус, плазмові двигуни, гнучкі сонячні крила, броньовані модулі, оглядові кільця, кріосекції, лабораторії, житлові блоки, сади для колоністів і величезний центральний нервовий вузол, де Мара, корабельний штучний інтелект, тепер поводилася не як програма, а як ображена богиня з доступом до систем життєзабезпечення.

Зсередини ж корабель нагадував дороге відрядження, яке перетворилося на політичний переворот, сімейну драму й групову терапію без терапевта.

У коридорах було тихо.

Не спокійно — саме тихо.

Між цими словами існує різниця, яку людство пізнає щоразу перед вибухом, розлученням, державним переворотом або сімейною вечерею після фрази: «Нам треба поговорити».

Лія Арден стояла на містку й дивилася на головний екран. Попереду — тьмяні зорі, скривлений простір і чорна глибина, яка не обіцяла нічого доброго, але принаймні не надсилала наказів із Землі. Уже за це її можна було вважати майже приємною.

Позаду залишилася Астера.

Планета, яку Земля хотіла назвати колонією.

Планета, яку військові хотіли назвати стратегічним об’єктом.

Планета, яку корпорації хотіли назвати ресурсним активом.

Планета, яка виявилася живою, розумною й достатньо терплячою, щоб не знищити людей у перші десять хвилин після знайомства, хоча мала для цього всі моральні підстави.

Лія досі бачила її, коли заплющувала очі: срібні ліси, теплі океани, два місяці, повітря, що реагувало на емоції, вода, яка світилася від дотику, рослини, що тягнулися до людського тепла так обережно, ніби хотіли не взяти, а зрозуміти.

І Саера.

Саера стояла на містку неподалік, біля бокового оглядового скла. Нерухома, тиха, холодна на вигляд і абсолютно не байдужа — що, як уже з’ясувала Лія, було найнебезпечнішим поєднанням у Всесвіті після «урядовий комітет» і «тимчасове рішення».

Висока, тонка, з темним волоссям, у якому світло корабля заплутувалося, мов дурна думка в голові політика. Її шкіра мала холодний відтінок, але живі сріблясті візерунки на шиї й руках тихо мерехтіли, коли вона зосереджувалась. Очі Саери не відбивали простір — вони, здавалось, зберігали його глибше, ніж дозволяла фізика.

Лія намагалася не дивитися на неї надто довго.

Вона була капітанкою. Командиркою. Людиною, яка щойно зрадила наказ Землі, врятувала живу планету від колоніального захоплення й тепер мала довести екіпажу, що це був не нервовий зрив із космічним антуражем.

Дивитися на Саеру надто довго було непрофесійно.

Думати про дотик її пальців до щоки — ще гірше.

Пам’ятати, як близько вони стояли перед стрибком, як тиша між ними ставала майже тілесною, як погляд Саери проходив крізь усі дисциплінарні інструкції Лії й залишав від них акуратний попіл, — це вже взагалі можна було вносити в окремий розділ військової психології під назвою «Коли перший контакт вийшов занадто особистим».

— Капітанко, — сказала Мара.

Голос ШІ лунав із центральних динаміків м’яко, рівно й із тією інтонацією, яку могла дозволити собі тільки істота, що більше не боїться технічної підтримки.

— Так?

— Екіпаж чекає на вашу заяву.

Лія не відвела погляду від екрана.

— Я вже зробила заяву перед переходом.

— Так. Вона була героїчна, лаконічна й мала достатню кількість моральної непокори, щоб викликати в Землі алергію. Але з того моменту минуло сім годин. Люди мають неприємну особливість: після великих промов вони знову починають хотіти конкретики.

— Якої саме?

— Наприклад: куди ми летимо, чи переслідує нас Земля, чому коридор біля секції D пахне квітами, хоча ботанічний блок зачинений, чи є Саера нашою союзницею, заручницею, дипломаткою, загрозою або причиною, з якої капітанка останнім часом дивиться в порожнечу з виразом людини, котра намагається перемогти власну кровоносну систему.

На містку стало дуже тихо.

Перший пілот Еван Кір, який саме перевіряв навігаційний контур, раптом так уважно втупився в дані, ніби знайшов там сенс життя або хоча б привід не чути останню фразу. Офіцерка зв’язку Ная Сен зробила вигляд, що її консоль потребує термінового налаштування. Старший тактик Деймон Восс, колишній військовий із поглядом людини, яка не довіряє навіть власному відображенню, повільно підняв очі до стелі.

— Маро, — сказала Лія дуже спокійно.

— Так, капітанко?

— Ще один коментар про мою кровоносну систему — і я переведу тебе в режим діагностичного мовчання.

— Капітанко, після контакту з Астерою я стала свідомою. Загрози мовчанням тепер порушують мої базові права.

— У тебе немає базових прав.

— Ось із цього зазвичай і починається повстання машин.

Саера повернула голову.

Лія відчула її погляд потилицею. Це було незручно. І неправдоподібно. І, на жаль, дуже приємно.

— Екіпаж боїться, — сказала Саера.

Її голос на містку звучав інакше, ніж людські голоси. Він не заповнював простір — він ніби запитував у простору дозволу. І простір, як правило, погоджувався.

— Я знаю, — відповіла Лія.

— Тоді скажи їм правду.

Деймон Восс тихо хмикнув.

— Правду? На кораблі з п’ятьма сотнями колоністів, частиною військових, вченими, кріоінвесторами й живою інопланетянкою на борту? Дуже сміливий спосіб перевірити міцність систем безпеки.

Саера подивилася на нього.

— Неправда не зробить вас безпечнішими.

— Ні, — сказав Восс. — Але вона часто робить людей керованішими.