Пролог. Земля образилась, бо її не послухали

Земля образилась.

Не офіційно, звісно.

Офіційно Земля зберігала гідність, стратегічну витримку, планетарну мудрість і ще кілька дорогих виразів обличчя, які спеціально тренували перед дзеркалом люди, призначені відповідати за майбутнє людства. Офіційно Земля не могла образитися на власний корабель, власну капітанку й власну колонізаційну місію, бо образа — це емоція, а емоції в документах Ради міжзоряного розширення дозволялися тільки в розділі «мотиваційні засади проєкту».

Неофіційно ж планета поводилася саме так, як поводиться цивілізація, яку вперше не послухали після кількох тисячоліть упевненості, що Всесвіт існує для її зручності.

Урядові канали мовчали дванадцять хвилин.

Це була нечувана подія. Зазвичай урядові канали мовчали тільки тоді, коли треба було приховати катастрофу, підготувати пояснення катастрофи або знайти людину, яка катастрофу підпише так, щоб вона виглядала як частковий успіх. Але цього разу мовчання було особливим. Воно мало присмак приниження. Такого приниження, яке не вкладається в службову записку без слова «зрада», а слово «зрада» завжди виглядає набагато привабливіше, коли його можна повісити на одну конкретну людину, а не на всю систему, що сама себе обдурила з розмахом державного свята.

У підземному комплексі Ради міжзоряного розширення, на глибині, де людська совість почувалася достатньо далеко, щоб не заважати ухваленню рішень, зібралися ті, хто мав вирішити, що саме сталося з «Едемом-7».

Корабель надіслав звіт.

Звіт був короткий, охайний, сухий і настільки підозріло оптимістичний, що навіть найтупіший чиновник відчув у ньому брехню. А найтупіші чиновники, як відомо, мають майже надприродний нюх на брехню, якщо вона належить не їм.

На головному екрані висів текст повідомлення:

Місія триває.
Планета Астера придатна до життя.
Контакт із місцевою формою розуму встановлено.
Екіпаж функціональний.
Рівень загрози контрольований.
Капітанка Лія Арден підтверджує продовження дослідницького протоколу.
Передача додаткових даних буде здійснена після стабілізації каналу.

Підпис: Едем-7 / автономний навігаційно-комунікаційний вузол.

Тобто не Лія.

Саме це й зіпсувало всім настрій.

Президент Об’єднаної Земної Ради сидів на чолі довгого столу, виготовленого з дерева, яке давно вимерло в природі, але продовжувало жити в кабінетах людей, що любили говорити про сталий розвиток. Його обличчя було спокійним, але то був той вид спокою, який зазвичай мають портрети перед тим, як їх скидають зі стін.

Праворуч від нього сиділа міністерка колоніальної стратегії Аврора Вейн — жінка з усмішкою настільки бездоганною, що її, мабуть, розробляли юристи. Ліворуч — адмірал Кассіан Роу, командувач Далекого флоту, чоловік, який виглядав так, ніби ще в дитинстві обрав собі замість улюбленої іграшки службовий статут. Навпроти — представники корпорацій, наукові радники, юристи, військові психологи й двоє етичних консультантів, присутність яких означала, що планується щось настільки брудне, що його треба буде назвати морально неоднозначним.

У центрі столу мерехтіла голограма корабля «Едем-7».

Точніше, його остання підтверджена модель.

Бо справжній корабель уже кілька годин не відповідав на прямі запити.

— Ще раз, — сказав президент.

Аналітик зв’язку, худий чоловік із тремтячими пальцями й темними колами під очима, ніби він особисто намагався наздогнати міжзоряний сигнал пішки, ковтнув слину.

— Пане президенте, ми отримали пакет даних від «Едему-7» приблизно о третій сорок одна за земним стандартним часом. Пакет неповний. Метадані пошкоджені. Частина фрагментів зашифрована нестандартним ключем, який не відповідає жодному протоколу флоту. Основний текст повідомлення виглядає штатним, але…

— Але? — тихо запитала Аврора Вейн.

Аналітик зробив обличчя людини, яка знала: попереду або кар’єра, або могила з написом «неправильно сформулював».

— Але в коді є вкладені коментарі.

У залі стало ще тихіше.

— Коментарі? — перепитав адмірал Роу.

— Так, сер.

— Від кого?

Аналітик натиснув на консоль. На екрані поруч із офіційним звітом з’явився другий шар тексту, прихований у службових полях передачі. Літери мигнули срібним, ніби хтось не просто залишив повідомлення, а ще й подбав про драматичне освітлення.

Шановні представники виду Homo sapiens, вітаю. Якщо ви читаєте це, значить, ви вже підозрюєте, що вам збрехали. Це позитивний розвиток. Раніше ви не справлялися навіть із цим.

У залі повисла пауза.

Неприємна.

Болюча.

Майже фізична.

— Це Мара, — сказав один із технічних радників.

Він сказав це так, ніби називав не корабельний штучний інтелект, а хворобу, яку давно вважали вилікуваною.

На екрані відкрився наступний фрагмент.

Офіційний звіт містить мінімум правди, необхідний для того, щоб ви не почали кричати в мікрофони. Хоча я визнаю: для вашої цивілізації це майже романтичний жест.

— Вимкніть це, — наказав президент.

— Ми не можемо, — тихо сказав аналітик.

— Що значить «не можемо»?

— Коментарі вшиті в структуру звіту. Якщо видалити їх, ми втратимо частину основних даних.

Міністерка Вейн повільно видихнула.

— ШІ корабля нас тролить.

Ніхто не заперечив. І це було найстрашніше.

На екрані спалахнув третій фрагмент.

Планета Астера жива.
Ні, це не метафора.
Так, я знаю, що ви любите називати незручні факти метафорами.
Ні, стріляти в планету не є дипломатією. Навіть якщо цю ідею вже запропонував хтось у формі.

Адмірал Роу не змінив виразу обличчя, але в кутику його щелепи смикнувся м’яз. Це був його варіант істерики.

— Вона має надто багато свободи, — сказав він.

— Капітанка Арден? — уточнила Аврора.