Сон усередині сну

Витягнувши руку, вона зосередилася на тому моменті, де урвалася пам’ять. Коли картина минулого попливла перед очима, вона ввійшла в неї, немов у відчинені двері.

Перед нею знову сидів він — її друг. За кермом машини, мертво вчепившись у кермо. Його вигляд був жахливим — ніби він ось-ось розплачеться, як дитина. Усе тіло стиснуте, обличчя напружене, губи побілілі.

Час завмер. Він не рухався, не дихав уголос, немов перетворився на камінь. Міка терпляче чекала.

Минула хвилина. Друга. П’ять. І — нічого.
— Цікаво, довго ти так сидітимеш? — ліниво кинула вона. — Може, рушиш? Додому, наприклад?

Та він залишався безживним. Вона зітхнула й додала:
— За життя ти підтримував мене… і я б хотіла підтримати тебе. Сказати, що все буде добре…

У ту ж мить його руки раптом обм’якли й зісковзнули з керма. Він уперся чолом у оббивку.

Міка застигла.
— Ти мене чуєш? Гей… я тут! Ліам! — вона ткнула його пальцем. — Збіг, мабуть…

На стоянку вийшов Генрі. Джинси, туфлі на босу ногу, футболка, а зверху — брудний махровий халат. Хода п’яна, та водночас легка, навіть радісна. Наче йому повідомили не про смерть доньки, а зовсім навпаки.

Ліам підняв голову й глянув на нього. Усередині все клекотіло — гнів хвилями накочував на й без того затьмарений розум. Думки плуталися, логіка тонула в хаосі.

Міка сиділа поруч, не відводячи погляду від батька. Відраза буквально сочилася з неї.
— Поїхали, — кинула вона.

Ліам завів мотор. Батько все ще неквапом брів стоянкою з посмішкою переможця. Та посмішка стала останньою краплею. Машина рвонула з місця й різко набрала швидкість.

— Ти серйозно?! — видихнула вона, роззявивши рота.

На швидкості тридцять п’ять кілометрів на годину він збив її батька. Не кліпнув. Не пригальмував. Навіть не здригнувся. Удар прийшовся по ногах, і Генрі відлетів, гепнувшись на асфальт. Ліам вийшов із машини, не зважаючи на стогін і град проклять.

Міка дивилася на це з виразом водночас враженим і… захопленим.
— Ого! — вигукнула вона, схвально киваючи. — Слухай, мушу вибачитися. Я думала, ти боягуз, безхребетний. А виходить — ти просто гальмо! — і вона всміхнулася невинно, з повною добродушною щирістю.

Вона плеснула в долоні:

— Клас! Тепер поїхали, поки тебе не побачили!

Але він не рушив.

Вищий і міцніший за Генрі, він підійшов до лежачого чоловіка, схопив за халат і, попри тремтіння в руках, потягнув до багажника.

— Навіщо він тобі? — злякано спитала вона. — Що ти збираєшся робити? Ти вже провчив його. Досить.

Вона металася, ніби не знала, кого треба вмовляти: його — чи себе. Кожна фраза Ліама, кожен жест із минулого тепер набували нового сенсу. Він не був боягузом. Але й не був тим, хто здатен завдати шкоди.

— Може, ти везеш його до лікарні? — пробурмотіла вона, коли машина рушила.
— Чи до мами? — в голосі промайнула тонка надія.

Та раптом вона усміхнулася. Ледь-ледь, ніби сама до себе.
— На цвинтар. Точно. Щоб він сам усе побачив…

Дорога тяглася нескінченно. З багажника зрідка долинав приглушений стогін, схожий на шепіт з іншого виміру. Міка не відривала погляду від друга. У його очах не читалася злоба — відчай, глибокий і всепоглинаючий. Люті не було. Було щось інше — темний вир думок, що крутився в голові без упину, не даючи спокою.

Вони звернули з траси. І раптом пішов сніг — тихий, м’який, пухнастий, ніби сама природа вкривала їх холодною ковдрою. Ліс за вікном був болісно знайомим — тим самим, де колись мерехтіли зорі й звучали тихі зізнання. Тепер тут було порожньо, чисто, безмовно.

— Куди ми їдемо? — голос Міки зірвався, у ньому бриніла тривога, що наростала. — Цвинтар в іншому боці. Місто… мама… — її слова затихали, стаючи шепотом, повним безпорадності. Надія танула, розсипаючись на скалки, як тонке скло.

За кількасот метрів він різко зупинився. Фари сліпили снігову завісу. Ліам вийшов, розчахнув багажник і витягнув тіло. Генрі був без свідомості — від болю, страху чи п’яного угару, лишалося тільки здогадуватися.

— Досить, — зашепотіла Міка, нервово метаючись біля нього. — Ти вже налякав його… Досить. Тебе можуть побачити, — вона намагалася впіймати його погляд, достукатися до розуму, скутого люттю. — У тебе й так проблеми із законом. Загострювати — не найкраща ідея.

Вона знову й знову ставала йому на шляху, намагаючись зустрітися очима, але він дивився крізь неї, не бачив, не чув.

Повітря згущувалося, ставало важким і колючим. Батько лежав у снігу, а Ліам метався туди-сюди, мов загнаний звір, ледве стримуючи тремтіння. І раптом у його очах спалахнула та сама, чужа ненависть. Він рвонув до багажника й вихопив важкий металевий ключ.

— Ні! Ні! Ні! — її крик розпанахав тишу, сповнений жаху й відчаю. Вона кинулася за ним. — Ти зробив усе, що міг! Зупинись! Не треба! Ліам! Ліам!

Але було пізно. Він уже заніс руку для удару… і завмер. Міка з жахом заплющила очі, не здатна бачити фінал. Ривком вирвалася з пам’яті, наче з петлі.

У світі мертвих вона опустилася на лавку, вся тремтячи. Думки металися, наштовхувалися одна на одну, поки раптом не склалися в єдину, моторошно ясну картину.
«Чому він не навідував маму?»
Відповідь прийшла сама, холодна й невблаганна:
«Бо скоїв злочин. Його засудили. Можливо, він просто не міг дивитися їй у вічі…»

Застигла, усвідомлюючи наступний, ще страшніший крок:
«Чому Сутність не показувала його майбутнє?»
«Бо його не було. Останні роки він провів за ґратами…»

Серце стиснулося, немов у нього впився крижаний уламок. У глибині душі щось обірвалося, лишивши по собі лише порожнечу й відчай.
— Доля чи, може, випадок — усе одно врешті туди його й привели… хай не з першого разу, — пробурмотіла вона, закриваючи обличчя руками. Її зітхання було важким, майже зламаним.

Але голос усередині не втихав. Вона знову прошепотіла, вмовляючи саму себе:
— Він не такий… Він не міг… Він і мухи не скривдить.