Грація кішки. Танок — картоплі.

Улюблена пісня!
— О, так! — вигукнула вона, заплескавши в долоні з таким запалом, ніби щойно зірвала джекпот.

Під ногами відразу ожив і заграв спогад: дванадцятирічна бешкетниця вривається до маминої кімнати, хапає ноутбук і вмикає EFÉMERO — «Ana». І під цей ритм мешканка іншого світу почала хаотично стрибати просто посеред перехрестя.

Її рухи були настільки незграбні, що більше скидалися на напад, ніж на танець. Здавалося, тіло й розум вели між собою війну, змагаючись, хто перший зламається.
Як і чому я тоді не прокинувся — питання космічного масштабу.

Сором, який мала б відчувати вона, відчував я.
А їй, схоже, було байдуже — вона перебувала у своєму звичному стані: абсолютно незворушна.

Грація кішки. Танок картоплини. Не інакше. І водночас — по-своєму чудово.
Бідна Сутність... здавалося, вона волала. Або то був я?..

Той дивний світ бачив уже всяке, та навіть там її витівка виглядала неймовірною. У царстві хаосу її танець здавався квінтесенцією безладу, доведеною до абсурду. Ніхто — ані живий, ані мертвий — не бачив нічого настільки сміховинного, зухвалого і… моторошно щирого.

Пісня добігала кінця — вона відштовхувалася ногами, ніби виштовхувала себе з часу, і знову запускала мелодію. Перші акорди лунали знову, і її судомний танок продовжувався.

За хвилину чи, може, за рік — хто ж рахував? — у її голові спалахнула ідея: шалена, безглузда, до краю нелогічна, а від того — ідеальна.

З рум’яним, розпашілим обличчям, уся спітніла, задихаючись від довгого танцю, вона пірнула у спогад, наче у вир. Беззвучно звалившись зі стелі власної кімнати, опинилася поруч із дванадцятирічною собою, яка стрибала по кімнаті точнісінько так, як вона сама хвилину тому. Вони пустилися в танок разом.

Мить стала справді чарівною. Міка забула, де була, де є, що було й що буде. Здавалося, вона знову у своїй кімнаті, де все добре. Танцює сама з собою — безглуздо, але безмежно прекрасно. Когось би це здивувало, та тільки не мене.

Побут

Згодом її будні стали монотонними й нудними. Вона блукала туди-сюди, марно намагаючись осягнути те, що для неї лишалося загадкою. А зрозуміти незрозуміле — завдання непросте. Іноді ж узагалі неможливе.

І все ж щось не відпускало. Щоразу, замислюючись, вона мимоволі згадувала слова з минулого. Ліам якось сказав: «Я дивлюся на зорі, намагаючись зрозуміти те, чого не зрозуміли інші». Тепер це, здавалося, стосувалося її самої.

А мама любила повторювати: «Перш ніж рухатися вперед, треба зрозуміти, звідки ти прийшов». Тоді вона не слухала. А тепер ці слова звучали інакше. Ніби відродилися разом зі спогадами.

Блукаючи своєю кліткою — чи світом, кому як зручніше, — вона ловила себе на думці: єдине, чого вона не зробила, — не побачила всю картину цілком. Від першого подиху й до останнього слова.

Бо якщо добре подумати, ми — чи я — лише частина. Можливо, найбільша, але все ж частина. А є ще дрібні уламки нас: слова, бажання, листи, вчинки. Вони продовжують жити навіть після смерті, наче невидимі відбитки, які й далі торкаються світу, впливаючи на тих, хто залишився.

Щоб зрозуміти себе, їй треба було побачити не лише власне життя, а й те, як воно відбилося в інших. Дізнатися, як склалися їхні долі після того, як її не стало. Дізнатися, чим усе закінчилося.

Але прожити життя інших? Ні. Це було б занадто правдиво. А правду, як відомо, краще дозувати. У такі миті вона ставала вартовою того крихітного, що лишалося в її свідомості, — маленького світу, затишного й крихкого, як бульбашка, яку так легко луснути.

— Якщо початок і кінець — одне й те саме, виходить, майбутнього немає, доки я його не бачу?
Вона зупинилася, піднявши пальчик, як учителька: — Тим самим я підтверджую, що я і є час. Але...
Усміхнулася криво: — Я ж не заперечую, що початок і кінець — одна точка, правда?

І знову стихла. Ехо минулого тягло її вперед. Рішення поступово дозрівало. Та чим ближче вона підходила до нього, тим сильніше тягло назад, у безпечну бульбашку.

Сидячи на лавці з порожнім поглядом, вона вдивлялася вдалину, зневажаючи все — живе й мертве. Напевно, ви вже здогадалися, що буде далі. Це відчуття знайоме кожному.

— Чому бути, того не минути... — сказала вона. І з-під ніг потік спогад.

Так почалося її нове проживання життя — наче перечитування старого щоденника. Сторінка за сторінкою.

Вона бачила, як батько пішов. Як мати, виснажена до краю, усе одно гралася з нею, читала казки, міцно обіймала.
Любила відчайдушно — іноді зривалася, губилася, не розуміла, карала. І це теж була любов. Без цього — ніяк.

Міка дивилася на своє минуле з болем — і з якимось дивним, майже мазохістським задоволенням. Шкільні роки згадувалися як театр абсурду, де вона грала головну роль: безглузду, зворушливу, подекуди до сміху жалюгідну. Її досі сковував сором — за різкі слова, за капризи, за ту жадібну, судомну спробу вчепитися у своє право на існування.

А потім настала пора «пізнавати себе».
«Доволі дивно — спостерігати за молодою собою саме в ту мить, коли я себе задовольняю», — подумала вона.
Подумала — та дивитися не перестала.

Далі почався особливо розв’язний період її життя. Вона ніби зірвалася з ланцюга, наче вирішила: «А чому б і ні?» — і почала жити так, ніби вже готувалася до смерті. Дозволяла собі більше, ніж раніше, щоразу піднімаючи планку.

Та цей час пролетів стрімко, майже не залишивши сліду. І ось вона знову — зразкова донечка. Скромна, акуратна, наче нічого й не було.

І ось — він. Той самий негідник із хитрою усмішкою, що сипав обіцянками, мов конфеті.

Вона пережила їхнє знайомство наново. Спогади мчали, а їй здавалося, що вона стоїть на місці, тоді як світ невблаганно пришвидшується.

Переддень смерті. Того дня Ліам прийшов провідати її востаннє. Відтоді вони більше не бачилися. Він поїхав, а вона… померла.