Уроки непокори

Тяготи

Потойбіччя ставало дедалі важчим.
Міка обійшла кожен його закуток — згадуючи, розмірковуючи, вигадуючи. Часом навіть дражнила Сутність — радше задля забави. Та відповіді не знаходила.

Її блукання ставали все безглуздішими. Вона дедалі більше скидалася на ті безпорадні душі без рук і ніг. Кроки ставали механічними, погляд — порожнім. Думки розвіялися, залишивши лише нескінченне очікування. Чого саме — вона не знала.

І раптом — спалах. Думка. Наче радіосигнал: то з’являється, то зникає. Ледь чутна, мов забута мелодія.
«Може, я тут, у світі мертвих, щоб збагнути щось про світ живих?..»

— Але навіщо? — прошепотіла вона. — Я ж мертва. У чому сенс?

Слова прозвучали, мов удар. А слідом накотило… розуміння. Воно накрило хвилею — раптово, всеохопно. І раптом усе стало ясним. Ясним і моторошним. Ніби вона усвідомила, що спить — і може керувати цим сном.

— Що я повинна побачити?.. Може, гріх?

Ледь вона це вимовила, земля розверзлася під ногами — і Міка провалилася.

Це було схоже на падіння крізь воду. Не з неба на землю — просто вниз, наче хтось різко струснув клітку з хом’ячком.

— Я вже й забула, що так буває, — пробурмотіла вона, здуваючи пасмо волосся з обличчя, й обурено глянула на Сутність.

Краєвид лишився майже тим самим. Зелена пелена в повітрі, лавка вигоріла, наче від сонця, якого тут ніколи не було. Дерева за спиною пожовкли — осінь нагадала про себе. Усе виглядало оновленим, мов після дощу.

Міка пройшлася із задоволеним виглядом — наче оглядала свій новий палац. Очі її світилися.

— А що, як спробувати знову? Заради цікавості.

Її тягнуло далі. Дивитися. Пізнавати. Раніше вона не могла керувати падіннями — просто летіла, як випадало. А тепер ніби отримала над ними владу. Чи то чийсь великий задум, чи просто вона забула, як було колись.

І вона падала. Знову. І знову.

Спекотне літо — бруківка, наче з XVIII століття. Весняний парк із біговими доріжками й пластиковими урнами. Зимова пустка — біла, неторкана, наче людини тут ніколи й не було.
Безмежна вода. Ліси, де дерева впираються в небо.

Але жодної людини. Жодного звірятка.
Лише душі.

Вони блукали, змінювалися, виринали й зникали, та лишалися собою — ким би не були.
Час був їхньою кліткою.
Але що тримало їх: саме його існування чи відсутність?

І ще… Сутність. Вона завжди була десь поряд. Її образ змінювався, та суть залишалася незмінною: тривожна, незбагненна, чужа.

Міка падала знову й знову.
Завжди був день — байдуже, літній, осінній чи зимовий. Змінювалися лише дрібниці: дорога, лавка, вуличка. Та межі лишалися тими самими.

Аж ось одного разу… вперше настала ніч.

Міка застигла. Навколо стало темно. І тихо. Дуже тихо.
Вперше — за весь цей час.

— Ніч! — вирвалося в неї.

Голос глухо рознісся пітьмою, розриваючи тишу. Але тепер усе було іншим.
Небо, колись світле й спокійне, тепер затягли важкі хмари, що поглинули навіть натяк на світло. Ні місяця, ні зірок — лише густа, тепла темрява, що огортала простір.

Вона підняла голову. Стояла. Дивилася. Чекала. І раптом — тонкий промінь розрізав морок. Серце стиснулося, подих перехопило.

— Зірка… — прошепотіла вона, наче боячись, що Сутність почує й забере цю мить.

Крихітна точка світла спалахнула на небі лише на секунду. Можливо, буденно. Але після нескінченної одноманітності — це було диво.

Маленька іскра пробила її внутрішню темряву. Спалахнули образи. Не спогади — уривки. Нічне небо, всіяне зорями, — забуте, та все ж живе. І разом із ним — один образ, що заповнював усе.

Під босими ногами ожив спогад, мов проєкція. Вона бачила себе й Ліама. Колись він був її опорою. Тепер — розчарування. Його відсутність на похороні перекреслила всі добрі спогади. Він обіцяв бути поруч. Обіцяв приходити. Але зник. І залишив по собі порожнечу.

Спогад

Друг приїхав пізно. Запропонував виїхати за місто — дивитися на зорі. Дивна пропозиція від дивної людини. Вона погодилася.

Дорога — вибоїста, звивиста, між полями й лісами. Машина підстрибувала, котилася, зупинялася. Нарешті зупинилися. Ліворуч — ліс. Праворуч — поле.

Він вийшов першим. Вона — слідом, із легким тривожним очікуванням. Хмари розсіялися. Над ними розкрилося нічне небо — всіяне мільйонами вогників.

Місто ніколи не дозволяло побачити таке. Там небо здавалося втопленим — не в пітьмі, як завжди, а навпаки, у світлі. А тут воно було справжнім: чорним і глибоким.

Міка зі світу мертвих брела слідом без особливого ентузіазму. Ліам, як завжди, говорив про вічне. Вона ж крутила головою, більше захоплена краєвидом, ніж його словами.

Нарешті вони зупинилися, і Міка-жива озвалася:
— Ну ось, тепер ця прогулянка вже не здається дивною, — сумно мовила вона. — Чому тобі так подобаються зорі?

— Не знаю, милі вогники… Коли дивлюся на них, мені стає спокійніше.

— А про що ти думаєш у ці миті?

— Складне питання. Намагаюся зрозуміти те, чого не зрозуміли інші. Хочу вірити, що десь там є відповідь на всі запитання… Часом просто приємно усвідомлювати деякі речі, дивлячись на ці прекрасні вогники.

— Наприклад?

— Наприклад… — замислився він. — Ну ось дивися, — зупинився й обійняв її за талію. — Бачиш он ту зорю? — показав на найяскравішу.

— Так! — затамувавши подих, відповіла вона. — Що це за зірка?

— Точно не знаю, але, здається, це Сіріус. Найяскравіша зірка, яку видно з нашої планети.

— Клас! А які ще зорі ти знаєш?

— Не дуже багато, але деякі пам’ятаю. Хоча хотів розповісти тобі інше. Але якщо хочеш, можу пригадати кілька назв…

— Ні! Вибач, що перебила! Продовжуй, що хотів сказати.

— Спробуй вдуматися в те, що я зараз скажу. Бо для багатьох ця інформація — просто порожній звук, а в мене ця думка викликає трепет… Перша людина на Землі, неважливо, звідки вона взялася — вийшла з води, еволюціонувала від мавпи чи навіть якщо її привезли прибульці, — байдуже… Вона дивилася на цю зірку. Перша людина бачила її так само, як і ти! Твоя бабуся, яку ти ніколи не знала, дивилася на неї. Твоя мама, коли була маленькою, дивилася на цю зорю… Більше скажу: мама мами твоєї мами робила те саме, що й ти.