Відображення

Повернення в дитинство

Вона обрала раннє дитинство. Ледь помітна усмішка торкнулася губ, коли вона побачила свою крихітну версію — як та несміливо ставить ніжку, робить перший крок, пробує вимовити перше слово, тягнеться до пухнастого кошеняти на ім’я Кругляш. Той терпляче дозволяв їй повзати за собою, немов досвідчений учитель. Це були миті чистої невинності, коли світ здавався безмежним і повним дива.

Але спогади швидко перетворилися на злу насмішку.
Дні пролітали за мить, тижні зникали за секунду, місяці вислизали за годину. Пройшло три дні мандрів у минуле — і Міка опинилася знову на самому краю, у моменті своєї смерті.
Переживати це вдруге було нестерпно. Серце стиснулося — і замість того, щоб прийняти кінець, вона вчепилася в шафу й рвучко потягнула її на себе.

На мить усе завмерло, а потім час рвонув уперед невблаганним потоком.
Вона вирішила зупинитися на відрізку, де від її смерті проминув уже місяць.

Дивне відчуття — бачити час, якого вона не пам’ятала й не могла знати.
Власний спогад, вирвавшись із минулого, став майбутнім — майбутнім, в якому її вже не було і ніколи не буде.
І все ж, навіть мертва, вона продовжувала існувати.

Спостерігачкою. Тінню без тіла, та все ще прив’язаною до світу, що рухався без неї.
Вона бачила, як мама поволі поверталася до життя. У приймальні миготіли знайомі обличчя. Міка блукала кімнатою, ловлячи голос матері, вбираючи його, як суха губка.

За життя книжки були її пристрастю. У дитинстві вона запропонувала мамі угоду: після смерті мама має лишати книжки всюди — щоб Міка могла читати навіть по той бік.
«Книжка!» — зраділа вона, помітивши знайому палітурку на столі.
Підійшла ближче, схилилася над сторінками й жадібно взялася читати.

Кожне слово проникало у свідомість, втамовуючи спрагу, але розпалюючи апетит.
Вона перечитувала рядки знову й знов, майже напам’ять. Але сторінки швидко закінчувалися. Міка вп’ялася в книжку поглядом, ніби вимагаючи продовження. А книжка, нахабна, мовчала.

День у день вона йшла слідом за мамою, проживаючи з нею ті тіньові дні, чіпляючись за нитки, що ще їх пов’язували.
Вона сподівалася знайти виправдання від тієї, кого вважала другом. Але негідник так і не з’явився.

Вичерпавши терпіння, Міка повернулася у світ мертвих. Поблукала, оглянулася.
І зрозуміла: тут сенсу ще менше, ніж у світі живих. Це розлютило її.

Вона знову вчепилася за спогад — наче за мотузку — й пірнула в минуле.
— Цікаво, життя без результату — це взагалі життя? — пробурмотіла вона, обходячи маму, занурену в блокнот. Міка навіть нахилилася, ніби сподіваючись упіймати її погляд. Але мама, не відриваючись, перегорнула сторінку.
— А що взагалі вважати результатом? — її голос здригнувся, сповнений іронії й легкої гіркоти. — Я жила. І що? Пам’ятника мені не поставили. В історію не ввійшла...
І нащадків теж не лишила, — прошепотіла вона собі й зупинилася біля фотографії. Жива, усміхнена, з вітром у волоссі й вогнем в очах — тепер ця жінка здавалася далекою, майже чужою.

Та раптом вона усміхнулася. Весело, з іскрою в очах:
— Зате було весело!
Вона завмерла, вдивляючись у порожнечу, і раптом голосно вимовила, ніби кинула виклик сама собі:
— А що, як «весело» й було результатом? Що, як це і є мета, сенс?
Вона зробила паузу. Потім, з легкою усмішкою:
— Цікаво... Чи можна визначити сенс життя постфактум? Чи я просто підміняю бажане за дійсне? Можливо, сенс — це вигадка? Люди вигадали собі проблему — питання без відповіді. Насправді немає якоїсь єдиної мети. Є лише шлях. 
І, піднявши голову ніби мудрець, підсумувала:
— Так, мені подобається ця думка. Моя мета — мій шлях.

Час...
Міка дивилася, як роки пожирають світ живих, лишаючи по собі лише тіні.

Кабінет її мами змінювався поволі.
Спершу біля крісла з’явилася палиця. Потім сивина осінила волосся, погляд став глибшим, тихішим. Усмішка на губах з’являлася рідше.
Міка помічала, як мамі важче підніматися сходами. Як палиця стає її постійним супутником. Як вона продає квартиру, де приймала пацієнтів, і все рідше виходить з дому.

Одного разу, після прогулянки до магазину, вона зупинилася біля дверей їхньої квартири.
Міка могла пройти крізь стіну. Могла — але не захотіла. Ще було... відносно добре.
І раптом зрозуміла: померти молодою — можливо, навіть подарунок.
Принаймні вона залишилася собою.

— Далі я не заглядатиму, — твердо сказала вона, виходячи зі спогадів.
У глибині душі вона знала: у певному сенсі все вже сталося. Але поки вона цього не побачить, цього не буде. Як донька психолога, Міка прекрасно усвідомлювала: це втеча. Усвідомлена втеча.

З сумним виглядом вона озирнулася. Навколо було те саме: та ж Сутність, ті самі душі, що безцільно блукали туди-сюди. Та сама лавка, той самий безглуздий світ, позбавлений сенсу.

І раптом сталася несподіванка.
Вулицею, що більше нагадувала тюремне подвір’я, ішла дівчинка. Вона виглядала привітною й віталася з кожним, кого зустрічала. Майже всі душі дивилися перед собою похмуро, ніби не помічаючи її. А вона — уперта — не здавалася.

Її погляд упав на Міку.
— Привіт, — сказала дівчинка, тепло усміхнувшись.
— Привіт... — Міка завмерла й обережно махнула рукою. — Ти мене бачиш?
Дівчинка озирнулася, ніби перевіряючи, чи не здуріла, й кивнула:
— Бачу. А ти мене?
— Ого! — зраділа Міка, підскакуючи. — Слухай, іди сюди! — і її голос раптом став підступним.

Вона вже готувалася до того, що дівчинка не зможе перетнути невидиму межу, за яку сама ніколи не могла вийти. Але та підійшла легко, ніби нічого дивного, зупинилася поруч, кліпаючи довгими віями, дражливо посміхаючись.

— Я Міка, — видихнула вона, дивлячись на неї як на диво.
— Приємно познайомитися, Міко. Я — Ліра.
— Ліра? — перепитала вона, відразу повторивши це дивне ім’я. — Красиво.
— Дякую!
— А що воно означає? Чи просто гарне ім’я?
— Ліра — це музичний інструмент, схожий на маленьку арфу.
— Зрозуміла! Скажи, ти давно тут?