Репетиція вічності

Спогад

Дев’ятнадцятирічна Міка лежить на ліжку, затишно загорнувшись у теплу ковдру, і читає книжку.
Десь на задньому фоні пролунав стукіт у двері. Вона спробувала піднятися, але ковдра обвила її, і з гуркотом вона впала на підлогу, мимоволі супроводжуючи падіння знайомим «ой!» і ляпасом від холодної деревини.

Перед очима замиготіли зірочки. А крізь них — обличчя друга. Усміхаючись, він простягає їй книжку й кличе на прогулянку. Його голос сповнений життя.
Усе виглядає настільки справжнім, що Міка — тепер уже по той бік життя — мимохіть усміхається.
Вона сидить, зачарована, й дивиться на свою колишню себе — наче дитина, заворожена улюбленим мультфільмом.

Перед очима розгорталася дивна сцена: друг сидить на підлозі, а вона — невгамовна — пританцьовує на ліжку під беззвучну мелодію. Вони сперечаються про те, що чекає після смерті. Думки літають у повітрі, наче метелики: одна кумедніша, інша — ще безглуздіша.
То стаєш сатириком і живеш навпаки — від кінця до початку.
То раптом опиняєшся і Гітлером. І Буддою. І взагалі тією ж людиною, тільки в інші часи.
Майнула й простіша думка: а раптом переродитися у миле пухнасте звірятко? Або в дурненьку комашку? (З усією повагою до комах, звісно.)

Спогад був гарним, живим.
Вона додивилася його до самого кінця — аж до миті, коли її «минуле» «я» нарешті заснуло, — і раптом зрозуміла: відпускати не хочеться. Сіла на лавку, склала руки на колінах і залишилася чекати ранку.
Очима чіплялася за власний образ. З цікавістю спостерігала за «молодою» собою: як вона метушиться на ліжку, то загортається в ковдру, рятуючись від холоду, то сердито скидає її, наче та заважає дихати.

— Ніколи б не подумала, що я так дивно сплю, — пробурмотіла вона, схиляючи голову набік. — Спала, — одразу ж пирхнула, наче над чиєюсь незграбністю.

Ніч тяглася повільно. А «старша» Міка пильнувала себе, як безсонний вартовий. Кожен рух «юної» — перевороти, підігнуті ноги, подушки, мокрі від слини, — водночас смішив і ніяковів.

Коли розвиднілося й «минуле» «я» сонно потягнулося та позіхнуло, вона випрямилася, ніби збиралася в дорогу.
— Ну що, подивимось, як я жила, — прошепотіла.

День починався нудно: різнокольорові шкарпетки, скуйовджене волосся, в’яле блукання кухнею. Потім — у магазин, позіхаючи на ходу.
Міка з потойбіччя дивилася на це, мов на найцікавіший серіал у світі. У кожному незграбному русі — затримці перед дзеркалом, возні з черевиками — було щось ніжне й нестерпно рідне. Наче старі фотографії: трохи смішно, трохи сумно...
— Звичайний ранок... А тепер це здається таким далеким...

Минаючи двері маминого кабінету, її «земна» версія, як завжди, подзвонила у дзвоник. Дзвінкий звук, схожий на легкий сміх, розлетівся порожнім коридором, оживляючи простір. «Потойбічна» завмерла. Вона зупинила хід спогаду, щоб затриматися тут довше, прислухаючись до відлуння дзвону.

Того дня вона так і не побачила маму — та пішла ще до її пробудження.
— Як би я хотіла зайти туди зараз, — прошепотіла вона, дивлячись на двері, за якими ховалося стільки невигаданих історій.

Відпустивши паузу, вона продовжила перегляд. Її «земна» версія повернулася з магазину й знову зупинилася біля кабінету. Дзвоник задзвенів ще раз — цього разу гучніше, яскравіше.
Міка у світі духів знову завмерла. Вона простягнула руку, пальці потягнулися до дверної ручки — але пройшли наскрізь, наче крізь марево. Крізь підлогу світу мертвих, крізь двері світу живих, крізь сам спогад.

Лячно дивне, невимовне відчуття. Рука сама прагнула назад, відсмикнути її здавалося єдиним природним рухом, але...
Вона не зупинилася. Натомість ніби підкоряючись невидимій силі, її тіло ковзнуло слідом за рукою, провалюючись у глибини спогадів.

І ось вона вже всередині. Усе завмерло.
Тепер «потойбічна» знову відчувала тепло — давно забуте, втрачене. Повітря наповнили запахи минулого, вони огорнули її, наче плед у морозний вечір. Гладенька текстура дверної ручки, вицвілі фіранки, крізь які пробивалися ліниві сонячні промені... Усе було настільки живим, що вона на мить забула — хто вона і звідки.

— Сон, — прошепотіла вона й, вагаючись, ущипнула себе за руку.

Вона покрутилася на місці, захлинаючись від кожної миті. Вдих — запах книжок. Видих — аромат маминих парфумів. Серце розпирало від почуттів, і їй коштувало зусиль не розсміятися вголос — настільки абсурдним усе це здавалося.
Наситившись спогадами до краю, вона дозволила їм ожити.

У кутку сиділа мама — Мері. Зосереджена, старанно виводила рядки в щоденнику. Міка тихо сіла навпроти, сперла підборіддя на руки. Просто дивилася. Без потреби щось говорити.
Час не йшов. Він злипався в одну в’язку мить. Мама вставала, йшла на кухню, поверталася — а вона тінню йшла слідом. Усе, що колись дратувало — скрип стільця, довгі паузи між словами, запах чорнил — тепер здавалося єдиним, що мало сенс.

Увесь дім дихав теплом, якого, здавалося, вже не існувало в її світі. Тонкий гіркуватий аромат кави плив у повітрі, тягнув за руку, огортав, наче старий плед.
Міка заплющила очі й глибоко вдихнула.

Кава зводила її з розуму. У хорошому сенсі.
— Чому в потойбічному світі немає кав’ярень? — майнула думка. І тут же народилося продовження: — А може, відкрити свою? Постійним клієнтам — бонуси. Он той дивак збирав листочки, а я — стану баристою!

Вона ледь стрималася, щоб не розсміятися, відчуваючи, як абсурд знову зручно вмощується в ній.

Абсурд завжди був її улюбленою частиною життя. Навіть після… життя.

Мить розтягувалася у вічність, а вічність стискалася до миті. Та варто було підступити до тієї межі, де обривалося її життя, як усе завмирало. Свідомість здригалася, чіплялася за страх і висмикувала її назад — у холодну порожнечу.

Колишня Міка — жива, весела — розтанула, мов роса на сонці. З гіркою усмішкою вона опустилася на знайому лавку.
— Кому легше — живим чи мертвим? — промовила вголос, ніби сподіваючись на відповідь. Колись вона її шукала. А тепер, сидячи в цьому застиглому часі, була певна, що знає. Або лише думала, що знає.
— Це і є життя після смерті? — пробурмотіла. — Не надто весело... Не те щоб темрява була кращою, але... навіщо я тут?