Реквієм по кісках

І тоді вона пішла ва-банк.
Точніше — поповзла, як те маля, у те саме місце.
Але її шлях завершився так само, як і починався: провалом.

Розлютившись, вона вдарила по землі. Раз. Ще раз. Кожен удар — дедалі лютіший, дедалі сильніший.
І раптом — біль. Гострий, упізнаваний. Той самий. Не просто фізичний — рідний її душі. Той, що вже був колись.

Спалах — не перед очима, а довкола. Не просто кадр — усе повітря стало тим днем. Тим моментом.
Долоня провалилася крізь тротуар. Каміння спалахнуло, мов екран. Починалося… кіно? Ні. Швидше — тортури.

Юна Міка стоїть на кухні. Косички розтріпані, ніби їх плели навмання.
Сірий светр, колготки, кухня, де пахне супом і втомою.

Навпроти — мама. Мері. Боса, з розпатланим волоссям, зі стомленим обличчям. Простенька бежева сукня — не мода, а «аби встигнути». Вона не каже нічого зайвого. Лише слухає.

— Я не хочу ходити до тієї школи! — уперто.
— Чому? — спокійно, але вже з передчуттям бурі.
— А це важливо? — схрестила руки, відвела погляд.
— Для мене — так. Ти моя донька.
— Ні! Ти не мама! Ти психолог! Ти лише аналізуєш мене! А мама має робити те, що я скажу!

На обличчі матері спершу з’явився подив, потім вона насупилася.
— Це неправда, — повільно промовила вона. — Я твоя мама, а не рабиня. Якщо ти поясниш, у чому річ, я зможу допомогти. Як мама.

Пауза. Міка стиснула губи, тоді з викликом:
— Отже, ми домовились? Я піду в іншу школу?
— Ні, — лагідно, але твердо відповіла мама. — Школа, куди ти ходиш, цілком гідна. Вона поруч із домом, та й учителів я там знаю. Мені спокійніше, коли ти поряд.
— Коли я поряд?! — у голосі задрижало. — Тебе ж узагалі немає вдома! Я завжди сама! Лише я й Сара! — і сльози, і крик в одному.
— Мені шкода, — стримано сказала вона. — Але нам потрібні гроші. Для цього я мушу працювати.

Вона присіла навпроти доньки, намагаючись упіймати її погляд, і тихо додала:
— Давай домовимось. Я постараюся більше приділяти тобі часу. Хочеш, просто зараз підемо, і я тобі почитаю?
— Не треба мені читати! — різко перебила вона, відступивши на крок. — Переведи мене в іншу школу!
— Але чому?

Міка відвела погляд, її очі металися довкола, ніби шукали виправдання.
— Мені там не подобається! — голос зірвався. — Просто не подобається!
— Зайчику, якщо ти не скажеш, у чому справа, я не зможу допомогти.
— Мені не потрібна допомога! — закричала вона, голос тремтів від злості. — Мені потрібна інша школа! Чому це так складно?!
— Гаразд, — м’яко мовила мама. — Давай ти заспокоїшся, і ми щось вигадаємо. Гаразд?

Донька мовчки кивнула, витираючи сльози рукою.
— Отже, я піду в іншу школу? — запитала вона тремтячим голосом із ноткою надії.
— Ні, — лагідним тоном відповіла мама. — Це означає, що ми разом щось вигадаємо.

Міка раптом завмерла, її обличчя скривилося від злості й ненависті.
— Ненавиджу тебе! Краще б тебе не було! — вигукнула вона й вилетіла з кухні, грюкнувши дверима так, що аж стіни здригнулися.

Теперішнє.
Вулиця. Тротуар.
Міка — доросла. Мертва. Загублена.
Сидить і втуплюється в землю.

Саме тут усе й сталося. Там, де колись вирувала дитяча драма. Де дитинство вибухнуло одним-єдиним словом.
Цей спогад, на відміну від багатьох інших, не розчинився. Не збляк, не став далеким «колись».
Він був із нею. Завжди.

Сльози котилися щоками. Не тому, що «так треба» чи «для драматизму».
Просто… бо інакше й не могло бути.
Усередині справді щось зламалося. І вона насправді шкодувала.

Але шкодувала не про ті слова. Не про крик, не про «ненавиджу».
Шкодувала про те, що потім — мовчала.
Що не підійшла. Не сказала найголовнішого.
Ні того дня. Ні за тиждень. Ні за роки.

Дванадцять років — і жодного разу не вистачило відваги просто попросити пробачення.
— Яка іронія… — прошепотіла вона з гіркуватою усмішкою.

Знеможена, підвелася, кинула погляд на чудовисько — і, не опираючись, опустилася на лавку. Не думати, не планувати, не розуміти й не усвідомлювати — просто чекати. Існувати. Без мети. Без сенсу. Покірно приймати все, що судилося.

У світі, де немає годинників, день легко розтягується в рік. Скільки вона просиділа — невідомо. Але в голові, ніби з темряви, виринуло:
«Людина, яка помилилася й не попросила пробачення, робить цю помилку двічі».
Так казала та, що була їй за бабусю.

З цими словами Міка знову сповзла на тротуар, торкнулася його рукою й почала водити долонею з боку в бік, наче хотіла стерти з поверхні минуле.
Коли б у світі мертвих існували каліцтва, вона б стерла руку до кісток, перш ніж досягла бодай якогось результату.
— Отже, потрібен біль, — прошепотіла. — Гаразд.

Вона вдарила по землі. Різко. Без жалю. І біль озвався — гострий, знайомий, колишній. У цю мить світ завмер.
І минуле прорвалося.

Спершу — немовля. Крихітне, голе, кричуще. Звуки лікарні. Чиїсь руки обережно підіймають її, заколисують.
Міка затамувала подих. Усе було надто справжнім. Надто живим.

Вона не відводила руки від тротуару, продовжувала рух — ніби перемотувала плівку. Сцени змінювали одна одну: поїздка додому, ліжечко, підвісні іграшки, перші крики. Усе це було милим. Але не тим.
Вперед. До того самого моменту. Де стояла вона. Маленька. Сердита. І мама. Втомлена. Жива.