Квінтесенція абсурду

Вуді
І ось — після сотень падінь — її ноги раптом перестали підводити. Крок. Ще крок. І ще. Без провалля.

Міка завмерла, не вірячи. Зробила кілька кроків — і, не витримавши, опустилася на лавку.

— Молодчинка, — пролунало поруч.

Вона здригнулася: поряд сидів стильний дідусь. Сірий капелюх, бездоганно випрасуваний костюм, черевики, що вже бачили історію.

— Дякую, — пробурмотіла вона.

Старий мовчки дивився на неї.

— Ви давно тут? — обережно спитала вона.

Він знизав плечима, наче пригадуючи:
— Тут? Та, мабуть, нещодавно, — усміхнувся, ніби й сам не був певен.

— Як вас звати?

— Вуді, — вимовив він тепло. — А тебе?

— Міка, — відповіла вона й простягнула руку.

Він також простягнув свою — та їхні долоні пройшли одна крізь одну. Міка різко відсмикнула руку, наче її вдарило струмом.

— Не хвилюйся, звикнеш, — сказав він так, ніби нічого й не сталося.

— Дозвольте запитати?
— Звісно. Ти пройшла довгий шлях, тож я просто зобов’язаний вислухати.
— Де ми?

Він розкинув руки, показуючи на світ довкола:
— Тут.

— А в цього «тут» є назва? Пекло? Рай? Загробний світ? Бордель?

Він на мить замислився:
— Може й так. Але навіщо знати, де саме я, якщо я вже тут?

— Нічого не розумію, — пробурмотіла вона. — Це тутешня мода — говорити загадками?
— Цілком можливо, — кивнув він із тією ж таємничою усмішкою.

Міка втомлено зітхнула. Жодних відповідей. Самі загадки.
— Ви давно тут?

Старий завмер, поринувши у власні думки, а потім повільно усміхнувся тією розгублено-ввічливою усмішкою, якою зазвичай відповідають людям, що не розуміють мови співрозмовника.

— Я запитала: давно ви тут? — повторила вона вже голосніше.
— Давно? — перепитав він щиро здивований. — Не знаю.

Міка закотила очі:
— Зрозуміло. Все відносно. Для когось «давно», для вас — «недавно». Гаразд. Тоді скільки часу ви тут?

— Час?.. — він глянув на неї так, наче вона щойно сказала щось на кшталт: «закон єдиний для всіх». — А що це таке?

— Як це «що»?! — обурилася вона. — День, тиждень, місяць, рік! Час! Годинник «тік-так»!

Він замислився. На обличчі з’явилася серйозність, яка швидко змінилася розгубленістю.
— Здається, я розумію, про що ти, — нарешті мовив він. — Але тут цього нема.

— Як це «нема»? — роздратовано пробурмотіла вона, стискаючи скроні.
— Тут немає ні завтра, ні вчора. Я навіть не певен, що є «зараз».

— Дуже цікаво… — протягнула вона з відвертою іронією. — І що ж тоді робити?
— Жити! — відповів він із широкою усмішкою, наче це був універсальний ключ до всіх питань.

Міка вперлася чолом у коліна, ніби сподівалася, що так легше буде збагнути його слова. (Спойлер: не буде).

Навколо — суцільний цирк. Душі метушилися, як навіжені: одна йшла задки, інша висіла в повітрі, третя складалася сама в себе, мов паперовий журавлик. А десь на тлі — Сутність, що міняла подоби з азартом модника.

Вуді все ще сидів поруч. Голос — спокійний, навіть обнадійливий. Слова ж — безглузді. Хоча, схоже, тут це норма.

Вона сховала обличчя в долонях і прошепотіла:
— Зрозуміло. Це моє персональне пекло.

Варто зауважити, що в очах того старенького вона виглядала не менш дивакувато. Ще зовсім недавно ця юна дівчина з якимось дивним азартом провалювалася крізь «місце» — розвага, якою тут зазвичай ніхто не тішився.

Вуді кивнув, ніби визнаючи абсурд:
— Так. А тепер мені час.

Він піднявся з легкістю, якої не чекаєш від чоловіка його віку, простягнув руку на прощання. Але Міка вже знала — її долоня знову пройде крізь нього.
— Вибачте.

Він усміхнувся, зняв капелюха і вклонився — спершу їй, а тоді комусь невидимому. У цьому жесті було щось зворушливе.

Потім витягнув руку, ніби хапаючи за простирадло, смикнув… і зник.

— Що за… — почала вона, але урвала себе, підскочивши до місця, де щойно стояв старий. Порожньо. Вона навіть тупнула ногою по порожнечі, аби пересвідчитись, що там справді нічого немає. Жодної реакції.
— Це ще що за фокуси?

Витягнула руку, повторила його жест. Потім іще раз. Збоку здавалося, ніби вона відганяє рій невидимих мух.

— Чудово! — роздратовано кинула вона, знову падаючи на лавку. — Чудеса,  лише для обраних.

Розчарування повисло в повітрі. Вона переводила погляд з постаті на постать.

Деякі здавалися живими — яскравий одяг, знайомі жести. Інші — напівпрозорі, зеленкуваті чи сірі, мов намальовані на воді.

Усе довкола плило, наче у викривленому дзеркалі. Фігури кружляли, блукали, але ніхто не помічав її.

Міка почувалася в’язнем крихітного світу: вулиця, потвора, лавка. А за невидимою стіною — інший світ, завмерлий, безглуздий.

Вона обдумувала слова старого. Де він зник? Що означало «немає часу»?

Тиша тягнулася, доки вона не підвелася. Кілька кроків. Моргнула.

І раптом — знову на іншому боці вулиці. Перед нею та сама лавка. Ніби й не рухалася.
«Нічого не втямила!» — зі злостивим роздратуванням майнула думка. Та ж вулиця, але простір дивом перевернувся: вона зліва стала справа.

Зібралася, рушила вперед. Крок. Ще крок. Моргнула. І знову — початок. Лавка. Все спочатку.
— Та що за…?! — вирвалося, і голос віддався тріщиною в тиші.

Кожна спроба закінчувалася однаково: невидима рука повертала її назад. Замкнене коло. Нескінченне. Абсурдне.

Сидіти спокійно вже не виходило. Вона кинула погляд на сукню, потім — на ноги. І раптом помітила: бездоганно чисті. Білосніжні. Жодної порошинки.
— Дурня якась…

Підняла голову — й побачила чоловіка, ніби вирізаного з повітря. Він підняв руку, завмер, наче вітав когось. А тоді просто розчинився.
— Я це бачила! — вигукнула вона, підхопившись. Її голос розітнув простір, мов сирена тривоги.

Міка почала нишпорити рукою в повітрі. Спершу невпевнено, потім — механічно. Стояла й розмахувала, ніби відганяючи невидимих комах.