Безсмертний шлях

Він незграбно опустився у крісло навпроти психологині. Погляд метушився кімнатою, ніби шукав вихід — аби тільки не зустрітися з її очима. Здавалося, стіни стискаються, здавлюючи повітря, і напруга, що йшла від нього, відчувалася майже фізично.

— Твоя поведінка нагадує мені нашу першу зустріч, — м’яко мовила вона. — Ліаме, що трапилося? Тебе щось непокоїть?

Він підняв очі, та голос зрадницьки здригнувся, виказавши фальш:
— Ні… нічого.

Мері трохи насупилася, але зберегла доброзичливий тон:
— Схоже, ти намагаєшся вирішити все найлегшим шляхом. Для тебе це зовсім не властиво…

— Можливо… — відповів він стримано, трохи розгублено.

— Отже, не хочеш говорити? — запитала вона, ледь усміхнувшись, та погляд залишився серйозним.

Він знизав плечима:
— Ні, не хочу.

На її обличчі майнула усмішка, ніби вона прийняла його мовчазний виклик.
— Це пов’язано з Еммою?

Він похитав головою:
— Ні.

— Тоді… з її станом?

Він на мить замислився, ледь усміхнувся кутиком губ:
— Не думаю.

— Тоді… — вона примружилася, наче згадуючи, й тихо додала: — Може, справа у наближеній даті?

Він клацнув пальцями:
— Майже.

Зітхнувши, все ж заговорив:
— Я написав невелике оповідання.

— Вітаю! — щиро зраділа вона. — Я думала, ти більше не пишеш.

— Можливо, й не пишу… Річ не у тім, що я щось написав, а в тому — про кого. Мені наснився сон. Такий яскравий, такий… незабутній, що я просто не міг його не записати. Боявся забути, — він криво усміхнувся, а в очах майнула тінь безумства. — У вас бувало таке? Прокидаєшся, пам’ятаєш кожну деталь, а потім усе тане. Знаєш, що сон був, але вже не можеш згадати, про що. Ось цього я й боявся. Тому й записав.

— Як цікаво, — сказала вона з обережністю в голосі, наче боялася сполохати його думки. — Я можу прочитати? Сни часто говорять із нами мовою підсвідомого.

Він зам’явся, погляд потемнів:
— Не певен, що це добра ідея…

— Чому?

— У тому сні… я був не собою, — видихнув він ледве чутно.

— Ким же ти був?

Після паузи він прошепотів:
— Вашою донькою.

Мері завмерла. Усмішка зникла, погляд спорожнів. Вона глибоко вдихнула:

— Скоро рік… Очевидно, твоє підсвідоме досі тужить.

— Мабуть… Але знаєте, після того, як я записав той сон, мені стало легше. Я не перестав сумувати, не перестав думати про неї. Та… стало легше.

Мері видушила слабку усмішку:
— Тим більше я хочу прочитати. Може, й мені це допоможе.

Він опустив очі:
— А може, й погіршить. Там є те, про що я вам не казав.

— Наприклад? — у її погляді майнуло занепокоєння.

— Зустріч із вашим колишнім. Те, що я хотів зробити. Те, що зробив… і чого не зробив. Усе це… там, у тому оповіданні.

Вона нахилилася вперед, тепер уже по-справжньому зацікавлена:
— Тепер я точно хочу прочитати, — мовила й простягнула руку.

Він вагався, а потім витяг із сумки складені аркуші. На першому — намальований у кутку смайлик. Він передав їх їй із майже непомітною усмішкою.

Мері обережно розгорнула аркуш і почала читати.

Вулиця — серце світу.

Уявіть Т-подібний перехресток. Вузька дорога з сірої бруківки тягнеться між двома старими триповерховими будинками. Будинки — немов старці, що пережили революції, та все ж не втратили своєї чарівності. Дивишся на них — і мимоволі думаєш: «Елегантність — це про вас!»

Між ними — лавка кольору кориці. Вигнута, наче їй набридло бути прямою. У цьому вигині — загадкова естетика… якщо не вдивлятися в облущену фарбу.

Позаду — парк. Зелень, ніби зірвана з палітри художника, який не знав міри. Кущі рясніють барвами й кричать: «Ми важливіші за дерева!»

Вулиця тягнеться вліво і вправо, як коридори у фільмах, де двері не закінчуються ніколи. А за обрієм — або все, або нічого.

Світ огорнутий зеленою імлою. Не туман — щось інше. Люди — чи то їхні рештки — блукають, наче йдуть водночас у всі боки. Їхні рухи збивають із пантелику. Та з часом не звикаєш — просто перестаєш помічати.

Події тут трапляються куди дивніші, ніж душі, що гуляють догори ногами. Світ живе лише однією-єдиною вулицею. Для кожного — своєю. І водночас — спільною.

Кажуть, усі дороги ведуть у Рим. Але в цьому світі Римів безліч. І кожен із них — по-своєму Рим. Нескінченне розмаїття доріг, і всі вони ведуть у свій Рим. Одне слово, суцільне безумство.

А над вулицею — Воно.

Щось. З великої літери. Прекрасне й жахливе водночас. Воно вселяє трепет і радість. Страх і захоплення. Побачивши, я б утік — якби тільки зміг відвести погляд.

Його — Її — неможливо описати. Спробуйте пояснити смак повітря. Або порожнечу. Порожнеча — це відсутність, і все ж вона є. Так само й тут. Істота існує. Але де вона? Коли? Навіщо?

Часом неможливо описати те, чого не розумієш. Або збагнути те, що бачиш.

Знайомтеся — Міка.

Уявіть: невидима рука обережно вкладає її тіло на вологу осінню бруківку. Дивно звучить, чи не так?

Міка — легка, майже невагома. Волосся — мов місячне світло. Очі — літо, що вдивляється у весну. На ній темно-бузкова сукня з візерунком, де зорі й квіти ніяк не можуть вирішити, хто з них головний. На вигляд проста, та в тій простоті — підступна елегантність.

І ось дивина: вона не дихає, та груди піднімаються. Голос без звуку. Вона — мов тінь від полум’я. Поясню: у полум’я тіні немає, адже воно саме є джерелом світла. Та у власній уяві ви легко можете намалювати тінь, що танцює в такт вогню.

«Де я?» — майнула перша думка, коли вона опритомніла.

Крок уперед — і раптом бах! Бруківка йде з-під ніг, як у мультику. Вона падає — й знову опиняється на тій самій вулиці. Тільки тепер — день, сонце, лавка встелена листям, а в повітрі — весна.

Листя шарудить під ногами:
«ШУХ. ШУХ.»
Крок.
«ШУХ. ШУХ.»
Крок.
«ШУХ. ШУХ.»