1

Зазвичай Маркіян прокидається на світанку. Звісно ніякої нагальної потреби вставати так скоро у чолов’яги давно вже не має. На перший погляд ніщо не заважає йому дрімати в теплій постелі хоч до самого обіду. Та це тільки так здається, бо коли тобі майже під сімдесят, старі кістки не дадуть довго відлежуватись. Якщо не в нозі щось стриґне, то в руці – кольне, а коли вже прихопить поперек, то й до вечора про сон не згадаєш. Тож хоч-не-хоч, а доводиться, як у далекій молодості, підійматися на зорі та братися за повсякденні справи.

Застеляючи своє ліжко старий розмірковує над тим, щоб оце йому приготувати на сніданок. Чоловік ніколи не був вибагливим до їди і залюбки смакував всіма тими стравами, що потрапляли на його тарілку. Більше того, ще в юності і сам навчився непогано куховарити, та зберіг ці здібності на все подальше життя. Знав, що деякі приятелі позаочі кепкували з нього через те, що не соромиться брати до рук ополоника чи друшляк, але не один потім нахвалював паштет з сала чи рибну запіканку, які Маркіян організовував для їхнього, чоловічого застілля.

Та чоловік сідав за стіл не один, тож мав подумати й про уподобання тих хто складе йому компанію. Тут було вже трохи складніше, адже Василько віддавав перевагу наїдкам з гострими спеціями, а от Петрик навпаки – дуже полюбляв солодке. Дійти до, так би мовити, спільного знаменника, у них здавалося шансів майже не було, тож старий придумав одну хитромудру штуку. Дід варив своїм онукам якусь кашу, а вже потім кожен приправляв її на свій смак. Сьогодні Маркіян вибрав за основу для спільного сніданку гречану крупу.

Поки закипала вода чолов’яга розігрів м’ясну підливу та дістав з холодильника банку маринованих помідорів. Готову кашу зняв з вогню та залишив настоюватися, а сам попрямував до кімнати де спали внуки. Хлопці звечора трохи засиділися за своїми ноутбуками, тож розбудити їх буде нелегко.

– Козаки, прокидайтеся, – неголосно гукнув Маркіян прочинивши двері до кімнати онуків. – Час до школи. Сніданок вже чекає на столі.

– Діду, яка школа? – сонним голосом заблагав  Петрусь. – Дай ще хоч хвилинку подрімати.

– А й справді, – підтримав молодшого брата старший Василь не розплющуючи очей – Може ми краще замість сніданку ще трохи полежимо.

– Я вам дам без сніданку, – з удаваною суворістю промовив старий. – Не змушуйте мене сердитися. Негайно ставайте, вмивайтеся і до столу.

Онуки чудово знають, що насправді дідо дуже рідко по-справжньому гнівається на них, та все ж сумирне виконують його розпорядження. Не минає і десяти хвилин як обоє сидять за столом та так наминають кашу, що аж за вухами лящить. Старий, нишком спостерігаючи як снідають хлопці, вже вкотре ловить себе на думці, що вони найдорожче що у нього зараз є.

– Діду, як думаєш випаде сніг на цьогорічне Різдво? – запитує Петрусь засовуючи до рота четвертинку помідора.

– Сумнівно, – замість старого відповідає Василько. – Останніми  зимами снігу було мов той кіт наплакав.

– То ми не поїдемо на канікули в гори? – розчаровано супить брови молодший з онуків – Ти ж обіцяв.

– Раз обіцяв, то значить поїдемо, – запевняє хлопчика Маркіян, хоча має певні сумніви, що дотримає свого слова. І причина зовсім не в тому що він не хоче цього, чи на заваді стане відсутність снігу. Просто можуть виникнути перепони над якими він невладний.

Після сніданку дід з онуками виходять на вулицю. Надворі їх зустрічає погода, яку язик не повернеться назвати погожою. Це та сама дратівлива невизначеність пори року коли осінь вже наче й минула, однак справжня зима ще не взяла права над кліматом в свої руки. Похнюплене небо з якого час-від-часу сиплеться дрібна мжичка, повітря насичене сирістю й запахом багнюки, поривчастий вітер, що здається так і намагається проникнути своїми холодними моцаками під одежу перехожим.

На щастя чоловікові з хлопцями не доводиться довго випробувати на собі всі «принади» ранкової негоди. Старий виводить з гаража свою вживану «Тойоту» і вже за мить всі троє опиняються в затишному салоні автомобіля. Маркіян виїздить з двору на вулицю й бере курс на квартал де розташований міський ліцей. Дорога недалека й онуки могли б туди добратися самотужки, але дідові не хочеться відпускати їх одних, та й має ще деякі справи в середмісті.

– Доки у вас заняття сьогодні? – запитує старий в своїх юних пасажирів. – Я міг би заскочити та забрати вас.

– Діду, перестань? – невдоволено супиться молодший. – Ми ж не маленькі. Чого ж ти нас так соромиш перед однокласниками?

– Та я ж не спеціально, – примирливо мовить Маркіян – Просто буду у вашому районі приблизно ополудні, то міг би й вас підібрати. А чого ж ти стидаєшся?

– Йому просто соромно за твою машину, – іронічно кидає старший. – Його однокласників батьки привозять на новеньких іномарках.

– Так то батьки, а я дідусь – в тон хлопцеві жартівливо відповідає чоловік. – Мені вже за віком належить їздити на такій старій машині. От виростите, станете заможними парубками й подаруєте мені щось пристойніше. До речі, що б ви порадили вибрати собі?

Поки хлопці сперечаються між собою яка модель найкраща Маркіян мимоволі занурюються в спогади. Пам'ять повертає його в той день коли чоловік придбав собі ось цю «японку» і малює картину як тоді тішися з цієї покупки його син Богдан. Скільки йому тоді було? Мабуть вже був на кілька років старший ніж зараз Василько. Але і зовні і за характером вони так разюче схожі одне на одного. Лиш би подальша доля малого не склалася так само як і у його безпутного батька.