Лютер

    Ранок прокинувся разом зі мною у скромному помешканні старця, яке, попри свою занедбаність, вважалося одним з найкращих у Ганрі. Будинок, обрамлений старими стінами й дерев'яними вікнами без скла, ховав у собі маленький камін, що одночасно служив пічкою. Життя тут було скромним, але зігрітим спогадами.

    Лютер, власник цього скромного затишку, був не просто звичайним старцем, а й головою ради поселення Ганра, вимушеним допомагати та підкорятися волі Йонура. За вікном ще й досі розходився запах спаленого храму лжебога і нагадував собою тягар темних подій, що щойно відгриміли. Життя за межами цих стін не замовкало ні на мить: люди, що працюють не покладаючи рук, лайка собак, спори та суперечки, все це спліталося у безперервний гомін життя.

    Одягнувши свій плащ, я вийшов назустріч новому дню, де Лютер вже чекав на мене. Він розповів, що тепер, як новий правитель Ганра, переді мною стоїть завдання визначити шлях, яким має рухатися поселення. Рада, що була скликана для цього, відкрила мені повну картину ситуації, яка була далеко не втішною: голод, тяжка зима, що забрала багато життів, і населення, що налічувало лише кілька десятків чоловіків що вижили, найсильніших та з найвитривалішим духом серед мешканців Ганра.

    Поселення балансувало на межі існування. Відсутність грошової системи, торгівлі, або будь-яких ознак прогресу перетворила життя місцевих на безперервну боротьбу за виживання. Вони існували, щоденно змагаючись за шматок їжі в цьому світі, де життя здавалося не більше ніж виживанням від народження до смерті. Запущені поля та відсутність будь-яких корисних копалин підкреслювали безвихідь їхнього становища. Тут залишатись було не можна.

    Я запропонував рішення, яке на той момент здавалося єдиним правильним: залишити це безжиттєве місце і податися туди, де можна було б збудувати нове життя. Члени ради були в шоці від такої ідеї, і я їх розумів. Рідний дім, де кожен народився та виріс, не так легко залишити, але здавалося, що іншого вибору не залишалося. Лютер, мудрий радник підтримав мене, запропонував альтернативу — місце, знайоме йому з дитинства, за гірським хребтом на півночі, де, серед системи печер, прісних озер та річок, таїлася надія. Величезні дерева та рясні ресурси для полювання обіцяли новий початок.

    Однак, ця земля ховала в собі таємницю — зловісні сутності, що перешкоджали будь-якій спробі оселитися там. Історії вцілілих наповнені були розповідями про демонів та монстрів, які охороняли ті землі. Попри це, я вірив у наш успіх, якщо зуміємо зміцнитися та знайти спільну мову з міфічними вартовими цих земель.

    Після тривалих дебатів, рішення було прийнято. Ми обрали майбутнє, залишивши за собою право на вибір, вирушити разом зі мною та Лютером на пошуки нового життя. Ввечері того ж дня ми оголосили рішення народу і дали вибір: залишитись та померти на цьому кладовищі надій, чи йти з нами у майбутнє. Ті, хто обрав другий варіант, повинні були зібрати всю можливу їжу і все цінне, та вирушити зі мною і Лютером наступного ранку. Часу на роздуми залишалося небагато, адже невідомо, скільки ще триватиме сприятлива погода для нашої подорожі. Але мене турбував Лютер, було щось в ньому не звичайне, і перед тим як вирушити я хотів дізнатись що саме.

    Я розраховував що зустріч із Лютером мала дати відповіді на усі питання. Його дивовижний стан здоров'я та життєва сила, з огляду на його поважний вік, надихали на подив і повагу. Навіть у Йорльфі, мало хто міг похвалитися подібною стійкістю до неминучих змін, які приносить час. Тому коли ніч оповила Ганр своєю чорною вуаллю, я підійшов до дверей Лютера. Світло з-під дверей видало його присутність. Лютер виглядав, ніби чекав мене, відкинутий на стілець, затінений світлом свічки, що миготіло в темряві.

- Лютер, небо вже затягнуте темрявою. Тому нам треба поговорити, в далині від сторонніх очей і вух. - Тихо промовив я заходячи до його домівки.

- Темрява — це лише тло для світла істини, мій юний друже. Ти прийшов шукати відповіді, а я... Можливо, я маю тобі що сказати. Тебе напевно цікавить не демон чи я, або якийсь бог. - Проговорив Лютер граючись з вогнем свічки на столі, ледь помітно усміхаючись і запросив мене сісти навпроти нього.

- Знаєш, так. У мене є питання і деякі наміри... - Не встиг я договорити, як старець мене перервав і продовжив свої слова, наче не помічаючи мене.

- О, мої знання глибші, ніж ти можеш собі уявити. Я бачив світанки й заходи епох та імперій... Я знаю хто ти гвардієць Йорльфа, я знаю що сталось в Норічі та знаю про твої цілі. Випереджуючи твої питання скажу — я не бажаю тобі зла, навпроти я хочу допомогти тобі здобути імперію, яка стане мечем проти демонів, богів та магії. - спокійно продовжував говорити Лютер.

- Ти... Ти Бог?! Чи пихатий демон?! - Голосно запитав я у старця, тягнучись за мечем готовий у будь-який момент оборонятись, або атакувати.

- Сядь Альфір, твій меч тобі не допоможе, щоб мене вбити тобі треба повністю опанувати силою персня, захопити сили десятків тисяч демонів і хоча б декілька богів. Твоя іграшка забирає сили вбитих тобою істот і надає їх тобі... Я Навчу тебе цим користуватись. - Його погляд темно синіх очей, та суворий голос змусили надалі мене більше не повторювати цю помилку, та не намагатись нападати на Лютера.

- так що ти є таке..? - тихо промовив я, прибираючи руку від зброї.

- Я? що ж... я Лютер, просто Лютер. Трохи старий чаклун, але наче ще є сили. Я ж зміг навіяти людям що ти справжній рятівник цього світу. Посланник мого давнього знайомого Альвара — вашого командувача. - Проговорив старець тяжко опускаючи голову вниз.

- Чаклун? Та як ти можеш... - розізлився я згадуючи події нічної війни, але Лютер знову мене перебив.

- Так. Тобі було б простіше будь я демоном? Я не атакував Йорльф і не знаю хто це зробив. Я пройшов шляхи, про які ти лише мрієш. Я бачив цивілізації народжувалися та вмирали, зорі запалювалися та гаснули в небесній темряві. Твоя війна проти магії — лише епізод в нескінченній драмі цього світу.