Норіч

    Туман огортав все довкола, перетворюючи світ на безкрайню пустелю таємниць та невидимих загроз. Вже понад дев'ять годин ми пробиралися крізь цю білу завісу, що висмоктувала з нас життєву енергію та надію на краще, хоча... може й більше йшли, важко рахувати коли навіть сонця не бачиш. З кожним кроком час втрачав своє значення, зливаючись у нескінченний ланцюг митей, де кожна секунда віддаляла нас від уявлень про звичайний світ. Хотілося хоча б на мить відчути тепло сонця на своєму обличчі, побачити якусь ознаку життя серед цього безкраю. Це все зводило з розуму, дуже швидко розбились наші хмарні мрії та ілюзії про пригоди об брудну реальність.

- Це нескінченність, чи просто ілюзія? — мовив я, більше до себе, аніж до інших.

- Туман — це лише завіса. Важливо, що за нею. - Відповів Діметріус, почувши моє питання за своєю спиною, його голос звучав впевнено, мов провідна нитка в цій непроглядній пустоті.

    Поки я йшов по рівнинах і відмірював кроки, задуманий над життям і намагався видивитися хоча б щось крізь туман, помітив я списи та мечі, що стирчали із землі. На щастя, я був не єдиний, хто це побачив. І коли трохи згодом ми натрапили на тіла, мовчанка скувала нас. Лише вітер наважувався порушити тишу, обережно торкаючись до слідів останнього бою.

- Що тут сталося? — прошепотів один із супутників, обходячи кістки, які наче ритуально були викладені в бруді.

    Діметріус підняв руку, знаком зупиняючи нас.

— Це була засідка... Холодний розум та швидкі ноги — ось що врятує нас від їхньої долі. Бережіть сили та не втрачайте пильності. - Промовив Діметріус ретельно оглядаючи поле бою.

    Ми обережно наблизились до цього місяця, розгледіли тіла та зрозуміли, що це були передові загони Йорльфа, люди Діметріуса. Це лякало, бо вони були розвідниками, які мали знати гори як свої п'ять пальців та вміти втекти від ворога чи приховатися. Чи досягли вони своєї мети? Напевно ні. Заспокоювало лише те, що нашим провідником був один із найкращих офіцерів і воїнів Йорльфа, який відзначався розумом і стриманістю в будь-якій ситуації. Особисті загони Діметріуса завжди казали, що він вміє вселити спокій і вчить думати головою, а не серцем. Але саме в цій ситуації навіть йому було важко, хоч це було і не сильно видно, але відчувалось.

— Вони були сміливими... Але сміливість не завжди означає виживання. Вчиться на їх помилках та зробіть усе щоб вижити. Їх смерть — наше життя. - Промовив Діметріус перевіряючи тіла які не були розідрані на наявність можливих повідомлень.

    Я стояв, замислено спостерігаючи за останніми свідками битви, розкиданими навколо. Сцена смерті та руйнації виблискувала перед моїми очима незвичайним мистецтвом, що переплітало красу із жахом. Здавалося, тільки я побачив у цьому щось гарне й мистецьке, але це відчуття виявилося нормальним для багатьох з нас. Дивно що мене не смутили такі думки, в той момент це здавалось абсолютно нормальним.

- Дивись на них... Це майстерність самої смерті... Це неперевершено – мовив я побратимам що стояли поруч, не звертаючи уваги на пронизливий гірський холод, що обвивав моє тіло.

Діметріус, почувши це, лише кивнув, його обличчя було холодним та непроникним, як і завжди в моменти, коли він зіштовхувався з необхідністю прийняття непростих рішень.

- Перевірте їх, може знайдемо щось корисне що врятує нам життя. – його голос лунав без жодних емоцій, наказ був чітким та однозначним.

   Таке рішення багато кого обурило, але робити нічого, у цій ситуації майже всі розуміли що йому видніше як діяти. Поки ми обшукували тіла я помітив розідрану руку, яка стирчала прямо із холодної землі, присипану трохи снігом. На мізинці цієї руки був наперсток, він тягнув мене до себе, вабив своєю простотою і жахом... Такий сріблястий, з темно червоним камінцем у центрі, такий простий і такий прекрасний одночасно. Я не витерпів і зірвав його з задубілого пальця побратима і закинув собі до сумки. по полях навколо Йорльфу і всі ті тіла лише химери нереальної ночі.

- Ти що там знайшов? — запитав Діметріус, підходячи ближче.

- Диви..., – почав я, але відчув важкий погляд Діметріуса на собі, і різко перевів погляд на руку що стирчала з землі.

- Дивіться, це жахливо, хто б міг таке зробити — продовжив я, роблячи вигляд наче нічого не взяв.

- тобі краще не знати, солдат. Не бери тут нічого, окрім болтів для арбалетів, а то боги можуть зіграти дуже злий жарт з тобою. - Тихо промовив Діметріус.

   Але мені вже було байдуже на те що мені каже командир. Всупереч його попередженню, у моєму серці вже поселялись думки про потаємну міць, що могла критися в цьому незначному предметі. Наперсток відтепер був моїм, і я відчував, як з кожним кроком його вага в моїй кишені нагадувала про невідомі можливості. Я відчував таку силу і радість коли забрав його, наче нічого поганого  не сталось, наче все добре і ми просто на звичайній прогулянці по полях навколо Йорльфу і всі ті тіла лише химери нереальної ночі.

   Наступні години маршу через мертвий ліс, де кожне дерево ніби стогнало від болю, щось висмоктувало з мене втому й незбагненно наповнювало енергією. Я йшов майже не відчуваючи слабості, холоду, голоду і навіть втоми, я відчував прилив сил і енергії. Таке відчуття важко описати словами... Прям ейфорія.

    Навколо лежало багато тіней, які шепотіли між собою нерозбірливими словами, але вони ставали все тихішими, коли я проходив повз. Мої побратими, зі змученими від війни обличчями, поглядали на мене з прихованим страхом та підозрою. В їхніх очах, які перетворилися на дзеркала крові, я бачив відображення себе — зміненого, з невідомою силою всередині. Залиті заздрістю очі дивились на мене з двох сторін, було відчуття начебто вони хочуть моєї смерті, або загарбати собі моє кільце, це вже було першим знаком того що привал буде напруженим. Тому до нього я вже йшов насторожено та з побоюваннями про свою безпеку і свій скарб.