Глава 5

Чекати Бена Камерона довелося близько п’яти годин. Вже почало сутеніти, та й шлунок нагадував про те, що вона не вечеряла. Тож дівчина вийшла на подвір’я й озирнулася навкруги. Височенні пальми кидали страхітливі тіні на землю, а з боку пустелі чулося якесь жахливе виття. Та й прохолодно ставало. Мег відчула, як холод пробирає майже до кісток.

Завернувши за ріг лікарні, вона помітила столики. Тож сміливо почимчикувала туди.

– Привіт! – усміхнулася вона до темношкірого велетня, який розрубував тушу якихось тварин. Навколо літали мухи, сідаючи на свіже м'ясо. Мег скривилася й подумки пообіцяла собі, що не їстиме тут м’ясні страви, оскільки стала свідком того, як в Намібії працюють з цим продуктом.

– Привіт! – промовив незнайомець, спокійно перейшовши на англійську мову.

Вони що, всі знають англійську мову?

– Я б хотіла перекусити! – промовила вона, озирнувшись навкруги.

Він щось крикнув у темряву і з-за рогу вийшла огрядна жінка, яка оглянула Мег прискіпливим поглядом.

– Туристка? – запитала незнайомка, оглянувши фотоапарат на грудях.

– Так! – збрехала Мег. – Цікаво у вас тут!

Незнайомка махнула рукою, запрошуючи кудись за ріг. Мег відчула, як закалатало серце, але голод гнав її за огрядною незнайомкою.

– Мене звуть Меган…

– Мудіва! – пролепетала жінка.

Вони завернули за ріг і Мег від побаченого ледь свідомість не втратила. З обох боків вузької вулиці стояли дерев’яні хижки. Двері були завішані якимись ганчірками, що втратили товарний вигляд. Дошки не щільно прилягали одна до одної, тож хижки мали величезні щілини в стінах. А сама вулиця була наскільки вузькою, що якщо лягти головою до дверей однієї будівлі, то ногами дістанеш іншої.

Посеред вулиці біля кожної хижки палили багаття, на якому щось булькало, шкварилося, томилося у величезних брудних каструлях, засмалених на вогнищі. Кришки від каструль валялися поряд прямо на брудній землі, по якій ганяли юрби напівоголених, босих дітлахів. Тут же поряд були скинуті шкурки від бананів та якихось інших екзотичних фруктів. Цілі купи відходів були звалені біля однієї з дерев’яних хижок. І як здалося Мег, над ними теж літали величезні зелені мухи. Антисанітарія вражала своїми масштабами.

Жінки у яскравих сукнях щось викрикували своєю мовою, помішуючи їжу у здоровецькому посуді.

– Ходімо! Я пригощу тебе пюре з матоке…

– Це пюре з чого? – запинаючись, запитала Мег, оскільки юрба бруднющих дітлахів з криками та реготом пронеслася повз неї, ледве не зваливши її на землю.

– З бананів! Куштувала таке колись?

Пюре з бананів? Це жарт?

Помітивши, напевно, як Мег гидливо скривилася, Мудіва голосно розреготалася.

– Звикай, люба, до нашого життя!

Хтось з брудних та замурзаних дітлахів схопив її за руку й повів до однієї з лав, де вже розмістилися декілька темношкірих чоловіків з білосніжними зубами. От що-що, а зуби в них виблискували від чистоти.

Примостившись поряд, дівчина здивовано оглянула незнайомців з довгими ногами, які зацікавлено розглядали її. Зараз вона відчула себе екзотикою серед цього населення Африки.

– Подорожуєш одна? – запитала Мудіва.

– Так!

– У нас небезпечно такій красивій жінці бути одній! – мовила знайома огрядна Мудіва. – Он наші юнаки, як стрепенулися!

– Я не планую заводити відносини. Я тут… проїздом! – фиркнула Мег, помітивши, що молоді чоловіки відкрито розглядають її принади.

– А життя таке непередбачуване! Може закохаєшся та й залишишся тут!

– Навряд чи!

Мудіва подала їй пластикову тарілку з в’язкою та густою речовиною на ній. Мег оглянула страву з усіх боків і підняла на огрядну Мудіву здивовані очі.

– А виделки у вас немає? – запитала вона.

І раптом за її спиною почувся голосний чоловічий регіт. Мег зніяковіло завмерла, а тоді повернулася на сміх. За спинами на неї витріщалися незнайомі темношкірі красені в сірих штанях та червоних сорочках у темну клітинку.

– Люба, у нас виделки лише містерам видають! – посміхнулася жінка.

– А як мені це їсти?

Мудіва щиро посміхнулася і вказала на чоловіків поряд, які відламували шматки цього пюре з матоке і підносили до рота.

Сказати, що Мег була вражена, це нічого не сказати! Вона розглядала, як незнайомці смакували матоке, облизуючи брудні пальці. І апетит пропав сам собою. Вона ж може поїсти в готелі. Хіба ні? Але оце… їсти вона не стане! Крапка!

Простягнувши комусь з дітлахів свою тарілку, дівчина повільно підвелася.

– Так не можна, люба! – промовила Мудіва, уперши кулаки в боки. – Це персональна образа!

– Господи! Я не хочу вас образити, але… я…

– Так не піде! – мовила одна з жінок, які свердлили її поглядами. – Це особиста образа Мудіві!

О Господи! Тільки не вистачало їй вляпатися ще в одну історію! Оце поїхала!

– Я… я чекаю нареченого! – прошепотіла вона перше, що спало на думку. – Він мене має забрати звідси! Ось тоді й повечеряємо!

– Наречений? – здивовано запитав темношкірий велетень, який рубав тушки тварин. – І де ж він?

– Я… я… чекаю…

– Ти ж ніби сказала, що ти туристка? – фиркнула Мудіва. – І що подорожуєш одна!

– Насправді, я… я приїхала сюди до свого нареченого, але оглядаю краєвиди, як туристка!

– А він що тут робить? – запитав темношкірий велетень. – Ти ж прийшла зі сторони лікарні! Він потрапив до лікарні?