Розділ 9

Те, що відбувається зі мною, більше схоже на сон. Може, дійсно, я ще сплю, а Іван  — моя фантазія? Поки він щось накладав в тарілку, звернула увагу на його одяг — джинси і сорочка, заправлена ​​за пояс. У неї були недбало загорнені рукава по лікоть, відкриваючи невелику частину татуювання. Тоді, в машині, я особливо не придивлялася, що зображено, а зараз захотіла розглянути малюнок хоча б на лівій руці. Чесно кажучи, вгадати по невеликій ділянці голої шкіри виявилося складно, ніби як якісь квіти, схожі на гербери, й орнаменти, що нічого не означають. Основна частина ховалася під рукавом сорочки, але не просити ж Ваню зняти її, щоб я вгамувала свій інтерес!

       Він обернувся, мені довелося миттєво опустити очі, не очікувала, що мене застукають, хоча, якщо подумати, а що тут такого? При ньому я постійно соромилася і боялася зробити щось не те, сказати зайве. І це дуже схоже на те, коли я переживала раніше перед Островським через неправильно розкладені речі чи невимитий на ніч посуд, розкидані іграшки Жеки або через неправильний вибір одягу, через те, що візьму ніж не в ту руку... Ну, справді-то, час припиняти, адже якщо любиш, то приймеш людину саме такою, якою вона є. Виходить, Богдан не любив мене, я все правильно сказала  — його приваблював пафос, а не людина. З таким успіхом Іра повинна підійти Островському більше, до того ж, її кандидатуру схвалила сама Марія Степанівна! Цікаво, навіщо Богдан дзвонив? Ми ж ніби все з'ясували з ним. Я згадала про його загрозу і здригнулася, волосся на потилиці стало дибки. Господи, сподіваюся, йому вистачить розуму, якщо що, мстити конкретно мені, а не дитині або моїй мамі.

       Голосно грюкнувші дверцята від мікрохвильовки вивели мене з роздумів. Ваня пильно дивився на мене і мовчав, лише його виразні очі видавали  — в їхній глибині таїлося питання, яке, я впевнена, чоловік не посміє поставити його. Або не захоче, хто знає.

        — Тримай.

       Чоловік поставив переді мною тарілку з макаронами і парою котлет. Зі мною почало діятися щось немислиме, емоції вирували всередині подібно вулкану, який ось-ось вибухне лавою. Начебто, нічого особливого не сталося, але це виявилося так приємно, що я не витримала й схлипнула. А далі просто розплакалася, закриваючи очі руками. Мене почала стрясати тремтіння, хотілося якось припинити істерику, але, чим більше я намагалася заспокоїтися, тим сильніше всю трясло. Може бути, всьому виною напружений день, після якого не завадило б міцне, чоловіче плече, хто знає.

        — Ой, ну, не хочеш макарони, давай піцу замовлю, навіщо ж відразу рюмсати.

       Почула, як Ваня забирає тарілку, і це миттю повернуло мене «назад». Вчепилася в неї, як п'явка, не дозволяючи забрати від мене бажану вечерю.

        — Ні, я хочу,  — шмигнула носом. — Я просто... ой...

       Гикнула і, треба ж, сліз наче й не було! Їжачок сидів ну, дуже близько, невідривно спостерігав за мною, ніби тільки й чекав зручного моменту для... Для чого? Напасти? Вкусити? Облизати? Уф! Думки металися в хаотичному порядку, але, варто було віддати псові належне — через острах до нього я відразу забула, чому ридала, і повністю сконцентрувалася на іншій проблемі.

        — Іди на місце, — наказав чоловік, і Їжачок поплентався назад на килимок, ліг.

        — Слухай, а Ванілька де? — мене тільки зараз осінило, що її ніби як немає в квартирі.

        — У Славка поки залишив, побоявся повтору ситуації.

       Так, логічно. Іван до сих пір стояв наді мною, мабуть, так і чекав, щоб підступно забрати їжу, як і ароматні булочки раніше. Погляд сам відшукав їх, вони ж стоять там, такі самотні і...

        — Навіть не думай.

       Я шпурнула в чоловіка колючий погляд і взяла виделку. Їла з величезним задоволенням, бо була дуже голодною. У цей час Ваня поставив чайник і заварив мені чай, навіть не питаючи, хочу я його чи ні.

        — Виходить, ти вмієш готувати? — запитала, коли відставила вбік порожню тарілку.

       Могла б, звичайно, віднести її в раковину, але тоді доведеться підійти до пітбулю, а мені цього дуже не хотілося.

        — Життя змусило,  — сказав він як само собою зрозуміле.  — А що, твій чоловік хіба не вміє?

       При слові «чоловік» у мене сіпнулося праве око. Богдан навіть пельмені зварити не може, не те, що відварити макарони. Про котлети і зовсім мовчу. Ось тут я вже і не знала, як відповісти. І чи варто взагалі?

        — Якщо бути чесною, на моїй пам'яті ти перший чоловік, якого не страшно залишити одного на день або більше. Як би розумом усвідомлюю  — такі люди існують, але мені, на жаль, не траплялися.

       Ваня хмикнув, не став далі випитувати в мене інформацію. Повисла незручна пауза, я скористалася моментом і, нарешті, дібралася до здоби. Булочка виявилася з абрикосовим джемом, неймовірно смачна і свіжа.

        — Невже і печеш сам? — якщо скаже «так», то це зовсім виявиться за межею мого розуміння.

        — Не лести мені, — Ваня дзвінко розсміявся, немов я зморозила дурість.  — У нас на першому поверсі пекарня нещодавно відкрилася. Раніше сімейство пекло на замовлення, а тепер ось вирішили рости вище, переобладнали одну кімнату під магазин і, я тобі скажу, користуються величезним попитом.

Далі розмова вперто не йшла. Я вже давно допила чай, Іван вимив за мною посуд і знову сів за стіл. І що далі? Ми дивилися один на одного, кожен хотів щось запитати, але не наважувався.