Розділ 7

РОЗДІЛ 7

Дивно, як швидко змінювався його настрій, по клацанню пальців. Всю свою агресію він ніби намагався зігнати на мені, а я ніяк не могла звільнитися. Та що ж з ним таке відбувається? Страх потягнувся холодним ланцюжком по хребту, розумом знала, що слід бігти якомога швидше, але за фактом нічого не могла вдіяти. Островський вчепився в мене, наче кліщ, і не збирався відпускати, поки не вип'є достатньо крові.

        — Ну, і куди ти підеш? Назад тулитися до матусі в однушку?  — раптом запитав Богдан.

        — Тобі яка різниця? — байдуже відповіла, мені вже стала набридати ця розмова, більше нагадує перетягування каната.

       Здавалося, Островський не заспокоїться, поки не застосує на мені всі варіанти морального натиску і, врешті-решт, плюне.

        — Думаєш, знайдеш собі когось краще? Та ти подивися на себе! Юлько, кому ти потрібна, така непримітна, та ще й «з причепом». Жоден нормальний мужик не захоче виховувати чужу дитину.

       Слова жалили, але я чудово розуміла, що всі вони сказані в серцях і не мають вагомого значення. Він замовк на секунду, а я поспішила відповісти:

        — Значить, буду шукати ненормального. Відпусти мене, будь ласка.

       Богдан, ймовірно, думав, що завдає мені моральної шкоди підлою розмовою, але це ніщо, в порівнянні з брутальним затиском: він же знає, що навіть від найменшого доторкання на моїй шкірі утворюються синці, та все одно продовжував знущатися!

  — От дивлюся на тебе і не розумію. Будь-яка баба мріє вдало вийти заміж, а ти береш і добровільно відмовляєшся, чудово усвідомлюючи, що залишишся одна, як і твоя матір.

Я миттєво заліпила чоловікові дзвінкий ляпас вільною рукою, не знаю, що мною керувало в цей момент. Напевно, могла стерпіти багато, але не нападки на адресу матусі. Все сталося на автоматі, як само собою зрозуміле. Усередині кипіла злість і образа, вона піднімалася до горла огидною грудкою.

Нарешті, коли Островський від несподіванки розгубився і приклав долоню до постраждалої щоки, відпустив моє зап'ястя. Мені потрібно було йти, поки випала можливість, плювати навіть на речі, потім зможу докупити все, чого не вистачає, аби ні секунди більше не перебувати поруч з Богданом.

Може, і добре, що все з'ясувалося до весілля, його так переклинило на фактично рівному місці — не уявляю, як би склалися наші відносини потім. Я вийшла з кухні, але не встигла далеко піти, як почула жалібне:

         — Юля... Не йди!

       Обернулася, але краще б не робила цього. Боже мій, Островський готовий був принижуватися, аби домогтися свого. Він стояв на колінах і ледь не ридав, мені ж стало в цей момент так... гидко, навіть дивитися не могла на це убозтво. Він же чоловік, гордий, незалежний, так як так?!

        — Не принижуйся, встань.

        — Ти залишишся?  — скільки ж він вклав надії в голос.

       Раніше я повелася б, пом'якшала, спробувала дати нам другий шанс, але не зараз. Не після всього того, що було сказано і зроблено. Заперечливо хитнула головою, Богдан скочив з колін, кинув на мене погляд звинувачення, в якому все ще не згасла надія.

        — Подумай перед тим, як переступити поріг цієї квартири. Ти ж прибіжиш потім назад, а я вже не прийму! Юль, назад дороги не буде.

       Знову його маніпуляції, як я втомилася від них. Хотілося вже вдихнути на повні груди, відчуваючи запах свободи. Звичайно, поряд з Островським я ні в чому не потребувала б, могла не переживати про завтрашній день, він заробляє більше мене, до того ж отримує часті премії, але жити тільки через це, як в золотій клітці... Ні, вибачте!

        — Я не повернуся,  — промовила з твердою рішучістю.

       Своїми словами намагалася поставити крапку в наших відносинах і дати зрозуміти, що назад повертатися нерозумно. Потрібно рухатися далі й шукати свої половинки.

       Богдан довго нічого не відповідав, я сходила в кімнату і забрала наші з Женею дві валізи, вийшла в коридор, відчинила двері.

        — Ти ще пошкодуєш про це!  — від явної загрози у мене волосся на потилиці стало дибки.

       Не стала обертатися, вийшла із золотої клітки й зробила жадібний вдих, зачинила за собою двері, кинула сумки на бетонну підлогу. Серце калатало в шаленому ритмі, пальці тремтіли через легку паніку, мені потрібно було постояти кілька хвилин, щоб взяти себе в руки. Весь цей час Островський не поспішав закривати замок: він чекав, що передумаю і повернуся, ось тоді сповна відіграється на мені. Але ні. Як тільки коліна перестали підгинатися, взяла речі й миттю покинула під'їзд, сіла на лавочці неподалік.

       Дістаючи телефон з сумочки, помітила виразні синці на зап'ясті. Не знаю чому, але на очі навернулися сльози, може, через пережите або я, нарешті, усвідомила, що знову залишилася сама. Не хотіла їхати додому до мами в такому пригніченому стані, тому набрала номер подруги і помолилася, щоб та була зараз вдома.

        — Алло,  — сонно відповіла вона.

       Я на секундочку прибрала телефон від вуха і подивилася на час. Дев'ята година. Уже й забула, що поїхала до Богдана спозаранку.