Розділ 4

РОЗДІЛ 4

Останнє, чого я хотіла  — постати в такому пошарпаному вигляді перед Богданом та іншими співробітниками. На жаль, наші бажання не завжди збігаються з можливостями. До того ж, я ганебно спізнилася на цілих двадцять хвилин і навіть не додумалася попередити хоч когось, як зробила Люда. Вона довела мене до дверей офісу й поспішно втекла, ніби в будинку багато зомбі, які так і норовлять заволодіти її мозком. А він подрузі, ну, дуже важливий!

       Увійшовши, глибоко вдихнула і пошкандибала на робоче місце. Принаймні боса вже не буде в офісі  — хоч щось радує. Удача виявилася на моєму боці  — менеджери стовпилися в кінці залу і, здавалося, навіть не помітили мене. Тільки я ступила ногою на першу сходинку, як миттю застогнала, почувши з-за спини здивований свист.

        — Юлько, таке відчуття, що ви в кафешці билися за їжу,  — Рус дзвінко розсміявся, мені ж хотілося провалитися крізь землю.

        — Дуже смішно, Селіванов. Ти кудись йшов? От і йди...

       Я навіть не обернулася, щоб поглядом послати його куди подалі. Розуміла, що виглядаю не кращим чином, але навіщо ж робити акцент на цьому?

        — Я піду, от тільки попередити хотів тебе, по-людськи. Ми вже відгребли по перше число, зараз твоя черга.

       Ось тепер мені довелося повернутися до хлопця обличчям і розгублено поглянути в його очі. Рус ж не хоче сказати...

        — Макарова! Нарешті згадала, що у тебе є робота?  — розсерджений бас шефа не обіцяв мені нічого хорошого.

       Чорт, Чорт, чорт! Так як же так? Олексій Миколайович не збирався ж повертатися сьогодні до офісу. Руслан вказав пальцем вгору, а потім провів ребром долоні по горлу, ніби натякаючи, що бос в поганому настрої, і мені кришка.

       Ну, що ж, нічого не залишалося, як піднятися на другий поверх. Шеф окинув мене уважним поглядом і хмикнув. Якщо звільнить, то так тому і бути, чесно кажучи, мені вже було наплювати на все. Навіть суворий вираз обличчя Олексія Миколайовича не пройняв так, як трохи раніше байдужість таксиста, хоча я не бачила жодної логічної причини для цього. Ну чому? Чому мене турбує, що якийсь там сумнівний мужик забув, кого і коли підвозив?! Маячня! Чим більше я про це думала, тим сильніше хотілося знову побачити того водія, є в ньому щось таке... якась загадка, яка і манила до нього, як метелика на світло.

        — І що у нас з зовнішнім виглядом, га?  — заволав шеф.

       Та-ак, він явно не в дусі, таке траплялося раніше, коли колишня дружина відмовляла у зустрічі з їхнім сином, хоча зобов'язана була виконувати домовленості за рішенням суду. Ймовірно, сьогодні знову настав такий день.

        — І чому тебе досі немає на робочому місці? Кіт за пліт, а миші в танець? Звільнення захотілося, Макарова?

        — Олексію Миколайовичу, я не можу спрогнозувати заздалегідь своє пограбування і тим самим уникнути його. За зовнішній вигляд перепрошую, але, якщо мене звільнено, то плювати на нього. Дайте мені двадцять хвилин, зберу свої речі і піду.

       Прикро до сліз втрачати гарне місце, але принижуватися я не хотіла, щось доводити, виправдовуватися. Занадто багато подій навалилося за короткий проміжок, мені легше прийняти ситуацію, а не боротися з її наслідками. Зрештою, може так навіть краще, якщо ми з Богданом більше не будемо працювати в одному офісі. Розійдемося тихо-мирно і забудемо про наші невдалі відносини, як про поганий сон.

       Дивно, як швидко я міняла своє рішення. Адже ще вранці сумнівалася, чи правильно роблю, а зараз вже нічого не утримувало поруч з нареченим. І не важливо, що доведеться повернутися до мами, починати все заново, просто плювати!

       Під столом була коробка, в якій я принесла сюди речі деякий час назад. Не викидала її, як відчувала, що незабаром знову знадобиться. Діставши її, поставила на стіл і почала складати туди фотографії в рамці, блокнот, ручки. Взагалі-то, моїх особистих речей не так багато, принесену фіалку вирішила залишити тут, не хотілося тягати квітку з місця на місце.

        — Юля...  — Олексій Миколайович важко зітхнув,  — ти  — остання людина, яку мені дійсно хочеться звыльняти з посади. Підемо в кабінет, поговоримо тет-а-тет.

       Хмикнувши, кинула збір речей і пішла, якщо можна так висловитися, за шефом. У якийсь момент плюнула і зняла туфлі, вже краще ходити босій, ніж «кульгати». Треба б запитати Тоню, раптом у неї завалялася зайва пара взуття?

       Я зручно розмістилася в кріслі, а бос сів поруч на край столу, пильно заглянув мені в очі і поцікавився:

        — Так значить, тебе пограбували?  — І, не давши мені відповісти, продовжив:  — Звичайно, знайти злодія навряд чи вдасться, але можна спробувати. У мене є один знайомий, досить специфічний чоловік, зате знає місцевих злодюжок і...

        — Ой, ну, що ви,  — поспішно відмахнулася від допомоги.  — Мені допомогли повернути сумочку, так що відбулася лише переляком, зламаним каблуком і стрілкою на колготах. Нічого, з чим би я сама не змогла впоратися. Але, дякую за допомогу, мені приємно.

       Посміхнулася йому, мені стало соромно за те, що трохи не стримала себе в руках, але, з іншого боку, я ж нічого поганого начальнику не сказала, тільки правду. А на неї не ображаються. Чоловік кивнув, встав і тепер присів на своє крісло, знову зосередивши на мені свій напружений погляд. Мені здалося, ніби шеф не знає, чи то вилити мені душу, чи виставити за двері і продовжувати на всіх бурчати. В кінцевому підсумку Олексій Миколайович визначився: