Післямова

У першій частині дослідження ми визначилися із потребою Одеси в прісній воді в міру зростання та становлення міста, а також зі станом забезпечення його водою у «доводопровідний» період історії. Так сталося, що місто, розташоване на березі моря, відчувало постійний стримуючий його розвиток дефіцит у прісній воді аж до запуску нині діючого Дністровського водопроводу. Пов'язано це було з тим, що, незважаючи на неймовірно зручне для порту та торгової гавані місце, поблизу не було стабільних джерел прісної води, таких, як річки, чи озера.

Зрозуміло, що керівництво Одеси перманентно знаходилось у пошуку вирішення цієї проблеми. Крім розширення таких традиційних джерел води, як колодязі та природні ключі (т.зв. фонтани), міське начальство, та і просто громадяни, вдавалися до влаштування досить «екзотичних» і невластивих Росії джерел на кшталт цистерн для накопичення дощової води, величезних підземних резервуарів-мін для збирання грунтових та атмосферних вод, буріння артезіанських колодязів.

Колодязів в Одесі було багато ще з татарських та турецьких часів. Але вода в них, здебільшого, була надмірно мінералізована й мало придатна не тільки для пиття та приготування їжі, а й навіть прання. Колодязі відрізнялися глибиною та якістю води. І те й інше безпосередньо залежало від товщини вапнякового шару, яка в різних частинах Одеси неоднакова, та водяного горизонту, з якого колодязь брав воду. Значна кількість колодязів у місті живилися «верховодкою», тобто водою, що утворюється за рахунок атмосферних опадів шляхом просочування їх крізь тріщини у верхньому шарі вапняку. Тому ті з них, що знаходились у центральній частині міста та мали невелику глибину, часто «содержали въ себе продукты разложенія нечистотъ и отбросовъ» [54, с. 273]. Крім того, при посухах кількість води в них сильно зменшувалась, а якість погіршувалась. Хороші ж колодязі або мали значну глибину, або були далеко від центру. Крім того, більшість із них перебувала в приватній власності.

У фонтанах, або природних ключах, атмосферні опади, проходячи крізь пухкий шар черепашника, з якого складається Одеське плато, опускаються в середину його товщі. Там, натрапляючи на гідроізоляційний шар глини, вони просочуються назовні у вигляді джерел у місцях, де плато обривається або прорізається ярами. Таких виходів води вздовж узбережжя було багато, хоча досить потужних джерел або фонтанів, які становили би інтерес із погляду постачання міста водою, було відкрито лише кілька. Це Коганівський фонтан біля Херсонського узвозу в самому місті, а також Рашковський (Малий), Середній, Дерибасівський та Великий фонтани вздовж узбережжя в бік півдня. Не випадково, що люди біля цих джерел селилися задовго до заснування як фортеці Хаджибей так і, зрозуміло, Одеси.

При всьому тому, що фонтани були рясні, і вода в них була значно краща, ніж у багатьох міських колодязях, був у них один серйозний недолік: вони знаходились далеко від місць проживання основних споживачів води. Тому вода з фонтанів доставлялася городянам водовозами, що робило її досить дорогою та залежною від мінливості погоди (після дощів та відлиг приміські дороги ставали непроїзними).

Цистерни в Одесі почали зводити за прикладом італійських міст. Являли собою вони підземну ємність глечикоподібної форми, над якою височів оголовок переважно з мармуру із залізною станиною для барабана, що піднімає відро на ланцюгу. Дно, боки і склепіння цистерни робилися з каменю або високоякісної італійської цегли на гідравлічному (водостійкому) пуццолановому розчині й таким же розчином оштукатурені. З даху в цистерну вода потрапляла підземними цегляними каналами або керамічними трубами.

Спочатку цистерни в місті влаштовувалися власниками приватних будинків для потреб їх мешканців, але у 20-х – 30-х роках XIX століття їх почали активно будувати і в казенних закладах, у т.ч. у казармах, тюремному замку, а також при церквах. Цистерни – це було добре: вода в них була «смачною» та придатною для приготування їжі. Ось тільки для їхнього наповнення потрібні були регулярні атмосферні опади, а в Одесі з її посушливим кліматом траплялися вони, якщо не рідко, то вкрай нерегулярно. Наприкінці 1850-х років в Одесі налічувалося 876 цистерн.

Крім цистерн «місцевого значення» у 30-х роках ХІХ століття на розгляд керівництва Одеси почали надходити проекти спорудження гігантських цистерн, які, на думку їхніх авторів, могли б глобально вирішити питання постачання міста водою.

У 1836 році міський архітектор Георгій Торічеллі запропонував влаштувати на Олександрівській площі цистерну «мерою в 10 000 сорокаведерныхъ бочекъ». У 1836 Микола Гижицький розробив проект влаштування мегацистерн загальною ємністю 319 752 264 відер, що перевищувало річну потребу міста у воді (за підрахунками Гіжицького) приблизно в 10 разів. Збір води передбачалося забезпечити діючими водостоками та каналами з міських вулиць та площ. Цистерни мали бути оснащені відстійниками, вугільно-піщаними фільтрами і шлюзами для скидання води.

Жоден із цих проектів не був здійснений.

У 1830-х роках керівництво міста призупинило спроби відшукати нові джерела води. З подачі французького інженера Шатільона з’явилася ідея, яка, як здавалося, може остаточно вирішити проблему забезпечення міста водою: влаштувати в Одесі артезіанські колодязі. До запуску Дністровського водопроводу, що нині діє, значних спроб пробурити артезіанські свердловини було три.

Перші дві спроби успіхом не увінчалися, хоча на них було витрачено близько 100 000 руб. міських грошей. Спроба буріння, що врешті стала успішною, була розпочата 1833 р. та здійснена в 1834. Бурова свердловина була опущена у Водяній балці (вул. Балківська) біля ставка на глибину до 300 футів. Свердловина давала воду гарної якості, хоча вона й не була рясна й не піднімалася до рівня грунту; свердловиною користувалися аж до відкриття Дністровського водопроводу. Продуктивність її становила 160 відер на годину; вода накачувалась ручною помпою. Ще один вдалий артезіанський колодязь був влаштований Балтською дорогою за Херсонською заставою.