3.3. Двадцять років експлуатації

За даними О. Шмакова [57, с. 1–88] у грудні 1852 відбувся перший пуск води трубами водогону, а вже в лютому 1853 року «Одеський вісник» порадував читачів новиною про те, що провід води з Великого Фонтану до Одеси закінчено й наразі доставляється прозора ключова вода, яка з 15-го числа пущена у продаж із головного басейну. Ось і справдилися мрії зачинателя проекту Миколи Пішона, його сподвижника Олександра Віттенберга і, звичайно ж, Тимофія Ковалевського, таганрозького купця першої гільдії, потомственого почесного громадянина. На жаль, не дожив до цього знаменного дня Пішон, невідома доля ротмістра у відставці Віттенберга, але на що чекало попереду того, хто зумів таки дати Одесі першу водопровідну воду?

Забігаючи наперед зазначимо, що наступні роки експлуатації свого дітища не принесли Тимофію Андрійовичу а ні спокійного життя, а ні слави, а ні очікуваної комерційної вигоди.

Але все це з'ясується пізніше, а поки що, в 1853 році, місто перебувало в передчутті рясної гарної води, а власник водопроводу – значних прибутків від реалізації свого соціально значущого, у чому він був переконаний, для Одеси проекту. Але, як то кажуть, «не все сталося, як гадалося».

Як не дивно, але головними «вітряками», з якими довелося зіткнутися Ковалевському ще з самого його входження в проект будівництва водопроводу, була притаманна Росії бюрократія, що пронизувала всі сфери життя імперії. Бюрократія в усіх ланках і на всіх рівнях територіального управління, з якими, так чи інакше, доводилося мати справу спершу Пішону, потім – Ковалевському. Стверджувати, що це для них обох було несподіванкою, мабуть, не варто. Дійсно, на боротьбу з цим все перемелюючим Молохом поклав другу частину свого життя відставний чиновник 7-го класу Пішон, який, до речі, був у місті далеко не «останньою людиною». Та чи був готовий Тимофій Ковалевський до того, що його намагання також очікує протидія міської бюрократії? Напевно, так, оскільки людиною він бувгрунтовною, багато досвідченою і, що суттєво, для Одеси чужою.

Але до чого він, напевно, не був готовий, то це до того, що в його господарські взаємини з міською владою практично на самому старті роботи водопроводу втрутиться війна. Та сама Кримська війна, початок якої в жовтні 1853 року а ні Тимофій Андрійович, а ні, мабуть, більшість населення Російської імперії передбачити не могли (3 листопада маніфест про початок війни був оприлюднений в Одесі, а 23 лютого 1854 був оприлюднений маніфест війни Росії з Англією та Францією). Тож і проблеми, пов'язані з нею, виявилися для Ковалевського несподіваними. А полягали ці проблеми в тому, що з початком війни в Одесу почали у великій кількості заходити війська з їхніми обозами, шпиталями, кавалерією, робочими кіньми та великою рогатою худобою. І всі вони потребували питної води, сплачувати за яку командування не мало ні можливості, ні бажання, ні таких обов'язків. Про те, як будувалися взаємини власника водопроводу з міською адміністрацією під час та після війни, ми докладно розповімо далі, спираючись на архівну справу № 181 Державного архіву Одеської області під назвою «Объ удовлетвореніи почетнаго гражданина  Ковалевскаго за отпускъ воды изъ водопровода его для казенныхъ лошадей, а также и обывателей за воду изъ ихъ колодцевъ деньгами» на 425 аркушах (збереглися 161) [95]. Кримська війна завершилася в 1856 році, але бюрократична тяганина родини Ковалевських з начальством різного рівня з приводу задоволення її грошима за взяту військами воду тривала аж до вересня 1868-го.

Але, перш ніж приступити до цієї частини дослідження, коротко опишемо систему муніципального управління в Одесі того часу, з якою мав співпрацювати Ковалевський.

Центральна влада. Центральна влада в Одесі середини ХІХ ст. була представлена інститутом градоначальництва. Раніше ми згадували, що Указом від 8 жовтня 1802 р. Олександр I розділив Новоросійський край на три губернії: Катеринославську, Таврійську, Миколаївську (пізніше Херсонську). У цьому ж указі портовим містам Одесі, Феодосії, Херсону та Таганрогу надавалися додаткові привілеї для розвитку торгівлі, і вони виділялися в окремі відносно самостійні територіальні одиниці – градоначальства.

Керували цими одиницями градоначальники. Градоначальник являв собою посадову особу, яка керувала на правах губернатора певним територіальним утворенням (градоначальством), виділеним зі складу губернії в самостійну адміністративну одиницю, внаслідок її особливої стратегічної значущості або географічного положення. Градоначальство складалося з міста і прилеглих до нього територій. Градоначальник був головним представником вищої влади на ввіреній йому території і дотримувався «недоторканності верховних прав самодержавства». Він відповідав перед урядом за загальний стан підлеглої території  щодо безпеки, порядку та добробуту.

Градоначальник підпорядковувався імператору, уряду, а у 1822–1874 рр. також Новоросійському та Бессарабському генерал-губернатору. Призначався і зміщувався він імператором за поданням міністра внутрішніх справ.

Найголовнішою турботою градоначальника було сприяння розвитку торгівлі та промисловості опікуваного міста та прилеглої території.

За правління Миколи I (1825–1855) обов'язки градоначальників були розширені, доповнені та конкретизовані. У зведенні законів Російської імперії, складеному 1842 р., функції градоначальника поділялися на такі чотири напрямки: міське управління, поліція, розвиток торгівлі, судові органи.

До функцій градоначальника входило також затвердження міського бюджету.

Практичне керівництво життям міста та прилеглої території градоначальник здійснював через канцелярію, що знаходилася при ньому. У його віданні перебував, зокрема, Будівельний комітет, у штат якого входили міські архітектори і землемір.

До міської реформи 1870 р. градоначальник фактично персонально відповідав за облаштування інфраструктури довіреного йому міста (будівництво митниці, карантину, озеленення територій, освітлення, будівництво мостів, мощення тротуарів, забезпечення міста водою та ін.). Також, що для нас важливо, на нього покладалася підтримка загальнокорисних починань приватних осіб: чи то будівництво, чи меценатська діяльність. Зрештою, саме градоначальник відповідав за зростання добробуту жителів очолюваного ним градоначальства [21].