3.2. Ціна питання

Хоч ми й не планували обговорювати запропоновану В. Катаєвим у повісті "Белеет парус одинокий" версію легенди про вежу Ковалевського, але все ж таки ми це зробимо. Зокрема, її наступний фрагмент:

  «Якийсь багатій, пан Ковалевський, вирішив на свій ризик і страх побудувати для міста водопровід. Це принесло б йому незліченні бариші. Жарт сказати! За кожен ковток води люди мали б платити пану Ковалевському стільки, скільки він забажає. <…> Будівництво виявилося набагато дорожчим, ніж він припускав за кошторисом. Родичі благали його відмовитися від божевільної витівки, але він уже вклав у це підприємство занадто багато грошей, відступати було пізно. Він продовжував будівництво. Він вивів вежу на три чверті, і в нього закінчилися гроші. Тоді він заклав усі свої будинки та землі, і йому вдалося добудувати вежу <в перекладі авт.>» [30]. 

Аналогічні мотиви звучать у статті, присвяченій Тимофію Ковалевському на Інтернет-ресурсі «Они оставили след в истории Одессы (Одесский биографический справочник)» [*76]. Зокрема, у ній стверджується про те, що обтяжений боргами і переслідуваний кредиторами, Ковалевський у 1860-х роках кинувся з висоти своєї вежі.

Невдачі переслідували і його старшого сина та наступника Андрія Тимофійовича Ковалевського. Щоправда, тримав він фабрику зельцерської води, але доходи від неї надто малі були, щоб розрахуватися з батьківськими боргами і виплатити власний десятитисячний борг місту, який надав йому ці гроші для відновлення водопроводу після пожежі 1870 року. З відкриттям Дністровського водопроводу водопровід Ковалевського зовсім перестав бути потрібним і Андрій Тимофійович змушений був продати землю і все, що можна було там продати.

А ДВ №5, щоправда без посилань, взагалі стверджує, «что после гибели Т. Ковалевского его семья имела от водопровода значительные материальные издержки, отбивалась от назойливых кредиторов, решений судов и заявила, что окончательно отказывается от права владения на водопровод. Он перешел в собственность городских властей. Однако и при городском хозяине он постепенно иссякал, к 1873 году он окончательно прекратил свое существование» [33, с. 16]. Там же (с. 24) цитується висловлювання Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора про будівництво Дністровського водопроводу, в якому той стверджує, що «… устроить в городе хороший водопровод невозможно, ибо это уже доказано на печальном опыте купца Ковалевского».

Наведені витримки та цитати підштовхують до висновку, що проект водопроводу Пішона – Ковалевського був вкрай неуспішним і закінчився повним та трагічним провалом: Пішон побудувати водогін не зумів; Ковалевський зумів, але розорився і під тиском боргів наклав на себе руки; вода у водопроводі з часом погіршилась і вичерпалась, а родина Ковалевських зазнала таких збитків, що мала продати ледве не все своє майно, щоб позбавитись боргів.

Зрештою, напевно і в якійсь мірі, так і було, оскільки 1873 р. водопровід Ковалевського дійсно припинив існування. Це незаперечний факт. І все ж таки не забуваємо, що він живив Одесу досить хорошою і рясною водою протягом 20 років (принаймні, що стосується рясної та доброї, перші 10 років точно). Те, що міське начальство розуміло, що саме такого водопроводу недостатньо для великого перспективного європейського і, головне, що інтенсивно розвивається, міста – також очевидно, тому починаючи з 60-х років XIX століття з ініціативи міської влади, активно розроблявся проект проводу до Одеси води з річки Дністер (його ми досить детально розглянули у першій частині дослідження). Але реалізований він був лише 1873 р. Після чого, майже 10 років пішло на різного роду бюрократичні, адміністративні та організаційні зволікання на те, щоб він повноцінно запрацював. Нагадаємо, що Ковалевський завершив водопровід «на свій страх і ризик і за власний кошт» за чотири роки!

То чому ж його проект зазнав фіаско (якщо це саме той термін)?

На те, безперечно, були об'єктивні причини, і на них ми зупинимося згодом. Але нас цікавить питання, а чи були суб'єктивні та, зокрема, економічні прорахунки (на кшталт таких, як ми виявили в проекті Пішона)? Але й про це згодом. А поки що проаналізуємо, наскільки відповідають дійсності, раніше наведені «літературні» цитати.

Почнемо з Катаєва. Залишимо сентенції про «якийсь багатій», «незліченні бариші», «платити, скільки він забажає», «джерело прісної води, єдине на околицях Одеси»: це все від заздрості, жадібності і, делікатно висловлюючись, неінформованості (ні, не Валентина Петровича, а тих, кому ця легенда стала до вподоби). Але, як каже відомий трюїзм, «диму без вогню не буває».

У наведеній цитаті Катаєва таким «димом» є наступне: 1. «Будівництво виявилося набагато дорожчим, ніж він припускав за кошторисом»; 2. «Він уже вклав у це підприємство занадто багато грошей»; 3. «Він вивів вежу на три чверті, і в нього закінчились гроші»; 4. «Він заклав усі свої будинки та землі, і йому вдалося добудувати вежу».

Відносно перших трьох тез. Кошторисна вартість водопроводу, знову-таки пошлемося на дослідження О. Шмідта, становила 300 000 рублів. Нам не вдалося знайти підтвердження тому, що «будівництво виявилося набагато дорожчим», і що у Ковалевського закінчилися гроші, коли вежа була збудована на три чверті. Швидше навпаки, той факт, що вежа, розпочата 1851 року, була закінчена 1852, говорить про те, що будівництво відбувалося (знов-таки, з урахуванням технологій тих років) досить швидко. Так і сума в 25 тисяч з половиною рублів, яку ми вирахували раніше, не виглядає якоюсь надто непід’ємною на тлі загальної вартості проекту.

Ще декілька зауважень відносно того, що кошти закінчилися на будівництві вежі. А як же інші складові водопроводу? Та сама насосна станція, сам водогін протяжністю у 12 км, головний накопичувальний резервуар у місті, малі басейни, внутріміська водопровідна мережа. Ми пам’ятаємо, що на початку весни 1853 водопровід запрацював (допускаємо, що не всі малі басейни були облаштовані, тим не менш). Так невже ж у календарному плані будівництва зведення такої досить непростої споруди, як водонапірна вежа, стояло на останньому місці, що саме на ній закінчились кошти? Абсолютно ні, бо з [108] відомо, що лише в середині 1852 року Ковалевський отримав дозвіл на будівництво головного басейну та флігеля для персоналу на розі Старопортофранківської та Великої Арнаутської. А об’єкти ці були не прості (принаймні споруда басейну): їх зведення також потребувало часу і фінансових вкладень (і не малих). Оскільки к кінцю 1852, скоріш за все, вже проводились тестові випробування водопроводу, можна припустити, що вежа була завершена одночасно, або навіть раніше, ніж головний басейн. Виходить, на неї грошей геть не вистачило, а з будівництвом басейну та флігеля проблем не було (знов таки, не торкаємося насосної станції, водогону, малих басейнів). Дещо дивно, чи не так? Отже, ця теза, м’яко кажучи, викликає сумніви.