2.3. Персоналії: Микола Пішон

У сучасній Одесі в районі Молдованки є вулиця, яка одним кінцем упирається у вул. Старопортофранківську, а іншим майже доходить до Балківської. Назва цієї вулиці «Пішонівська». Вона, як і весь район, до якого вона належить, має багату історію, пов'язану у т.ч. із «романтичним» минулим цієї частини міста. Для нас же, в контексті оповідання, важливим є те, що вона носить ім'я Пішона. З попередньої частини дослідження ми досить багато дізналися про врешті решт невдалу спробу Пішона провести водопровід в Одесу. Але хіба цього достатньо, щоб на твою честь (або твоїм ім'ям) називали вулицю. Мабуть ні. Так ким же був Микола Пішон, що його ім'я закарбувалось в топоніміці міліонного міста (до речі, там же знаходиться і Пішонівський провулок).

Відразу зробимо застереження: скоріш за все вулицю було названо саме не на честь Пішона (в сенсі визнання його заслуг перед містом), а, як це було прийнято в ранній Одесі, з тієї нагоди, що Пішон був її першим або головним забудовником. Так, наприклад, вулиця Прохорівська, яку ми раніше згадували, названа ім'ям вельми відомого й шановного одеського домовласника Осипа Прохорова, чий будинок якраз на ній містився і домінував. Аналогічно з вулицями Розумовська, М'ясоїдівська та ін. А побудував іммігрувавший до Одеси через революцію колишній капітан французької служби Микола Пішон (Nikola Pichon) у передмісті, яке згодом дістало всесвітньо відому назву Молдованка, одне з перших (якщо не перше) промислове підприємство в Одесі: фабрику косметичної пудри. Тому є офіційне підтвердження.

Як ми згадували у Першій частині дослідження, 24 лютого 1797 року на ім'я Новоросійського губернатора надійшов рескрипт, підписаний Імператором Павлом, в якому той доручав генерал-лейтенанту Бердяєву увійти «въ рассмотреніе хозяйства по земству въ Одессе» [66].

До Одеси Бердяєвим був відряджений радник Іван Лорер, який провів ретельну ревізію всього, що було зроблено і залишилося в місті після відставки де-Рібаса станом на березень 1797 року.

З рапорту Лорера випливало, що у місті є 404 кам'яні будинки, у т.ч. 61 казенний, 223 землянки, 3 незакінчені церкви, шпиталь, 17 складів хліба, 1 фабрика (пудри), 31 криниця; на землях міста влаштовано 3 села, 3 вітряки, 122 дачі та хутори; у місті проживало вже 3455 осіб лише чоловічої статі. Так от ця єдина в ранній Одесі фабрика належала саме Миколі Пішону.

Згадується фабрика Пішона і в «Исторических очерках Одессы с 1794 по 1803 год» Олексія Григоровича Орлова. У нарисах автор зазначає, що до 1801 р. на міській землі було збудовано 17 млинів, 7 з яких на «Путриной фабрике» [56, с. 24].

Невеличкий відступ від основної теми. Чому першим промисловим підприємством Одеси стала фабрика пудри? Точніше не так: чому Пішон започаткував в Одесі саме фабрику пудри?

Справа в тому, що Микола Пішон прибув до юної Одеси з Франції в період, коли носіння перук у Росії досягло свого апогею. Причому стосувалося це, як не дивно, не тільки (саме так) чоловіків, особливо дворянського стану, а й жінок. Причин носіння перуки на той час було багато. Крім вимог статусу та етикету для чоловіків та моди для жінок, перуки використовувалися для приховування таких дефектів волосяного покриву як… облисіння. У ті роки вважалося, що втрата волосся підриває репутацію. Тому чоловіки активно користувалися дорогими рясно напудреними перуками. Ще однією «вагомою» причиною носіння перуки була гігієнічна. «Дослідним» шляхом з'ясувалося, що простіше позбутися вошей, що живуть у перуці, ніж у власному волоссі.

У Франції к кінцю XVIII століття разом із революційними активізувалися протестні рухи, спрямовані проти … використання пудри. Налаштовані проти монархії французи одним з аргументів своєї пропаганди мусували тезу про те, що на виробництво пудри багатіями витрачається величезна кількість рисового і пшеничного борошна, тоді як народ голодує. Так чи інакше, але після повалення французького монарха в 1792 році був введений декрет на пудру; її виробництво було заборонено [*49].

У Росії ж за правління імператриці Катерини використання пудри набуло небачених масштабів. Російські дами і кавалери застосовували пшеничну та рисову пудру так рясно, що доводилося носити спеціальний чохли, які запобігали псуванню одягу білим пилком [*50]. Не меншою мірою пудра мала попит і за правління онука імператриці Олександра I. Причому використання її було не просто доброю волею власника перуки, але й обов'язком (принаймні для чиновництва) в особливо урочистих випадках. Ось як історик і краєзнавець, автор книги «Історія міста Таганрога», Павло Філевський, описував приїзд дружини імператора до Таганрогу 23 вересня 1825 року:

«На другой день по ее приезде чинам таганрогской бюрократии было приказано опять под пудрою <выделено авт.> и в башмаках, явиться к князю Волконскому, чтобы представиться Императрице…» [75, с. 127].

Тож організація фабрики з виробництва пудри в молодому, повному амбіцій та привабливому для багатих людей місті здавалася Пішону справою перспективною та вигідною. Скоріш за все, так воно й сталося.

В усякому разі, Олександр Дерибас у своїх записках про Одесу, згадуючи різдвяний бал у княгині Наришкіної 1811 р., тобто, фактично через п'ятнадцять років з моменту заснування фабрики Пішоном, зазначав, що «Туалеты и прически дамъ вышли великолепными. Большое облегчение имелъ въ работе Леонардъ, пользуясь весьма недурною пудрою, которая всегда выделывалась въ Одессе на спеціальной фабрике Пишона» [19, с. 44]. Звернімо увагу на слово «всегда» і на те, що пудра була «недурною».

До речі, згаданий Леонард свого часу був куафером (так у Франції XVIII століття називався висококваліфікований перукар) королеви Франції Марії-Антуанети. Саме він робив їй «те пышные белые парики, въ которыхъ супруга Людовика XVI такъ очаровывала всехъ своихъ придворныхъ» [там же, с. 43]. В 1793 апофеозом революції стала «втрата» королевою Франції голови на гільйотині, а її знаменитого куафера Леонарда – роботи. Він втік до Відня, а звідти до Одеси «під крильце» герцога Рішельє.