Глава 3. Джерела прісної води в Одесі першої половини ХІХ століття

Визначившись (з тим чи іншим ступенем достовірності) із середньодобовою потребою міста у прісній воді, логічно поставити запитання, а який ресурс цієї самої води в ті роки мала у своєму розпорядженні Одеса. Для того щоб на нього відповісти, ми спробуємо визначити, які потенційні джерела прісної води були доступні місту, і якою була їхня потужність. Але, перш ніж приступити до цієї частини дослідження, ще раз відтворимо легенду, яка зв'язує назву міста з водою (у цій версії головним героєм виступає один із засновників міста Йосип де-Рібас).

…Провівши огляд місцевості, зокрема у плані наявності прісної води, де планувалося заснувати нове місто, офіцер, який очолював групу розвідки, доповів, як тоді було прийнято, французькою мовою, командувачу передовим загоном віце-адміралу де-Рібасу: «Assez d'eux» («ассе д' о») – «Води достатньо». Однак коли почалося будівництво міста, з'ясувалося, що з прісною водою все зовсім навпаки: її було явно недостатньо. Ось тоді засмучений де-Рібас в серцях вимовив це саме Ассе д'о задом наперед. Ось так і вийшла чудова назва чудового міста Одеса.

У цій нехитрій історії привертають увагу два моменти. По-перше, було проведено розвідку наявності джерел прісної води; по-друге, такі джерела, скоріш за все, досить швидко були виявлені і вони здалися на перший погляд рясними.

Зафіксуємо це. У тому числі й на цих обставинах ми зупинемося пізніше. А поки що 

3.1. Геолого-географічні та кліматичні особливості Одеси

Географічне положення міста

Для більш точної характеристики земель, на яких розташоване Одеське градоначальство, скористаємося їх описом, зробленим наприкінці XIX століття колективом відомих вчених та представленим у збірнику, присвяченому сторіччю Одеси [54, с. 2].

Місто Одеса розташоване на північно-західному узбережжі Чорного моря. Територія одеського градоначальства займає 414 кв. верст (близько 472 кв. км). Як за характером, так і за геологічною будовою площа градоначальства ділилася на дві зовсім різні частини: низовинну – «Пересип» (північно-східна частина градоначальства) та відносно високе плато.

Пересип у своїй найвищій точці перевищує рівень моря лише на 4–5 футів (до півтора метра), а ближче до Хаджибейського лиману поверхня грунту опускається нижче рівня моря на 3–4 фути і утворює солончаки. Прямим продовженням Пересипу служить низинна прибережна смуга, що йде вздовж східного кордону градоначальства.

Над цією низинною береговою смугою височить плато, яке є прямим продовженням степу. Його середній ухил у бік моря – від 1 до ¾ сажнів на версту (для тих, хто не дуже орієнтується у неметричних одиницях виміру, знов таки рекомендуємо звернутися до Додатка).

Загальний ухил у бік моря характеризується і загальним напрямом лиманів та балок (ярів). У північно-східній частині міста розташовані своїми південними частинами Куяльницький і Хаджибейський лимани; у південно-західній частині – Сухий лиман. Між Куяльницьким та Хаджибейським лиманами знаходиться висока площина із загальним ухилом на південний захід, тобто у бік Хаджибейського лиману. У Пересипу вона закінчується мисом, відомим під назвою Жевахова гора.

Ближче до центральної частини місто перерізають Водяна та Карантинна балки; від поселення Люстдорф узбережжям у бік міста плато перетинають Люстдорфська і кілька невеликих фонтанських балок, що впадають у море.

Найвища точка міста на заході – біля Лютеранської церкви (кірхи); вона височить над горизонтом моря на 186 футів, середня ж висота міста над горизонтом моря 106 футів [57].

Характерною особливістю Одеського градоначальства, важливою для теми нашого дослідження, є відсутність лісів та поверхневих джерел прісної води. Звідси, як наслідок, посухи, курні бурі, суховії. 

Оскільки на території градоначальства немає ні скільки-небудь значущих річок, ні прісних водойм, пошук джерел води доводилося вести, швидше за все, під землею, тому саме час поговорити про його (градоначальства) геологію.

Геологія одеського градоначальства

Знову ж таки звернемося до опису, присвяченому сторіччю Одеси [54, с. 7-12].

Ґрунти одеського градоначальства за своїм загальним характером належать до суглинків. Ґрунтовий шар землі коливається в межах 12–16 вершків (50–75 см); ближче до балок – до 4 вершків.

Підґрунтя градоначальства, як і всіх південних степів, складає лес і білоочка (називається так через вкраплення вапна), яка представляє мергелисто-глинисту породу. Лес є однорідною породою з великим вмістом вуглесолі (12–15%). Крім крупинок вапна в ньому присутні частинки кварцу, польового шпату та глини. Особливо характерна для одеського лесу його порошкоподібно-пилоподібна будова. У ньому немає т.зв. скелетних частинок (частки з діаметром понад 0,25 мм). В результаті пилоподібний шар після дощу утворює кірку, що перешкоджає проникненню води в нижні шари, і вона здебільшого стікає в балки та яри.

Далі, за верхнім шаром ґрунту, йдуть:

• жовта неслоїста глина (той самий лес);
• червона нешарувата глина;
• брудно-зелена або сіра глина та охристі піски;
• одеський вапняк або черепашник (ракушняк);
• горизонт шаруватих глин та мергелів;
• зелений глей (синьо-зелене глиноподібне утворення, що сформувалося без доступу кисню), зелені, сірі та охристі піски.

Не вдаючись в деталі виникнення цих шарів, відзначимо те, що істотно для нашого дослідження: 1. Вапняк, що являє собою осадову породу, є пористий матеріал, а тому добре вбирає і фільтрує воду. 2. Як і багатьом осадовим породам, йому властиве вертикальне розтріскування. По тріщинах, особливо численним у прибережних районах градоначальства, які проходять крізь його товщу, відбувається сповзання берегових схилів, т.зв. зсуви або оповзи. 3. На відміну від вапнякових відкладень, глинисті та глейові шари, навпаки, воду не пропускають, що призводить до утворення над ними водоносних горизонтів, що відрізняються якістю та об'ємом води.