Глава 2. Оцінка рівня водоспоживання Одеси у першій половині ХІХ століття

Отже, маючи дані про чисельність населення Одеси та відомості про розвиток інфраструктури, морської торгівлі та промисловості, можна спробувати оцінити, скільки все ж таки води потрібно було місту для нормального функціонування в різні періоди його становлення.

Зробити такий підрахунок безпосередньо навряд чи можливо. Втім, це й не так важливо, оскільки нас більшою мірою цікавить, не скільки місто фактично споживало, а якої кількості прісної води воно потребувало. А ось таку оцінку зробити експертно все ж таки можна. Для цього добре було б мати певний норматив, що пов'язує обсяг водоспоживання з показником, що характеризує рівень розвитку населеного пункту. І такий норматив є: це питоме середньодобове (протягом року) водоспоживання на господарсько-питні потреби населення. Чи існував такого роду норматив у Російській імперії дев'ятнадцятого століття? Зрозуміло, ні. Натомість він з'явився і постійно оновлювався через 150 років вже в СРСР в низці спеціалізованих документів, а саме Будівельних нормах та правилах («Строительные нормы и правила» (СНіП) та Санітарних нормах і правилах (СанПіН). Ними ми і скористаємося, підкоригувавши, звичайно ж, рекомендовані в них показники та нормативи з урахуванням якості життя в XIX столітті, рівнем розвитку техніки та технології, розумінням гігієни та санітарії, тощо. Критичне використання цих документів дає підстави сподіватися на отримання прийнятних результатів. 

Для оцінки рівня водоспоживання населенням, інфраструктурою, промисловістю та судноплавством ми скористаємося наступними нормативними документами:

• СНиП Н–Г.1–62. Внутренний водопровод жилых и общественных зданий. Нормы проектирования [112] (Внутрішній водопровід житлових та громадських будівель. Норми проектування). Далі – СНіП-62-Г1
• СНиП II–Г.3–62. Водоснабжение. Нормы проектирования [111] (Водопостачання. Норми проектування). Далі – СНіП-62-Г3;
• СНиП 2.04.02–84*. Водоснабжение. Наружные сети и сооружения [110] (Водопостачання. Зовнішні мережі та споруди). Далі – СНіП-84;
• СНиП 2.04.01–85*. Внутренний водопровод и канализация зданий [109] (Внутрішній водопровід та каналізація будівель). Далі – СНіП-85;
• СП 2641–82. Санитарные правила для морских судов СССР [113] (Санітарні правила для морських суден СРСР). Далі – Правила для суден.

Чому ми вирішили скористатися нормативними документами цих років? Саме тому, що, з одного бпку, час їх підготовки у певному сенсі найближчий до історичного періоду, який ми розглядаємо, з іншого, – вони вже достатньо комплексні. Чому, крім них, ми звертаємося до аналогічних документів пізнішої редакції? Знову ж таки тому, що документи 60-х років минулого століття не завжди дозволяють отримати відповіді на всі питання, що виникають під час дослідження.

2.1. Населення

Скільки води у середньому потребувало населення ранньої Одеси? Однозначно відповісти на це питання складно, але зробити припущення можна. Для цього скористаємося СНіП-62-Г1. Цей документ регламентує «проектування внутрішнього водопроводу житлових і громадських будівель, нових, та тих що реконструюються». Його норми та технічні умови не поширюються на проектування внутрішнього водопроводу будівель заввишки понад 50 м, втім таких будинків у ті роки в Одесі не було.

Згідно з закладеними в документі нормами, витрата води в середньому на добу на одного мешканця будинку квартирного типу з водопроводом та каналізацією без ванн становить 80–110 л, тобто у середньому 95 л.

Зрозуміло, що в першій половині ХІХ століття в Одесі квартир з водопроводом і каналізацією не було зовсім, а тому й питома витрата води 95 літрів на добу реаліям тих років аж ніяк не відповідає. Однак СНіП-62-Г3 передбачає, що для будинків, не обладнаних внутрішнім водопроводом та каналізацією «з водокористуванням з водорозбірних колонок», питоме середньодобове (за рік) водоспоживання на одного жителя слід приймати 30–50 л/добу». Причому ця норма включає всі витрати води на господарсько-питні потреби у житлових та громадських будівлях.

Ця рекомендація значно ближча до того режиму водоспоживання, яке мало місце в період, що ми розглядаємо. А якщо взяти до уваги, що в першій половині ХІХ століття в Одесі не було не лише водопроводу з каналізацією, а й водорозбірних колонок (містяни брали воду з колодязів (цистерн), або її доставляли водовози у бочках), то середньодобове водоспоживання тільки у житлових будинках в 25 л/добу на людину видається оптимістично допустимим.

Непрямим підтвердженням справедливості цього припущення можуть бути результати дослідження, проведеного експертами у 1929 (!) році [33]. Результати цього дослідження показали, що населення, яке проживає в центрі Одеси, споживає за добу в середньому 4,24 відра, на Молдаванці 2,5 відра, на Пересипі та Слобідці – 0,5 відра. У середньому по місту споживання води становило 3,3 відра на добу на особу. На що тут варто звернути увагу? На структуру водопостачання міста в цілому, та в зазначених районах зокрема. По-перше, в 30-ті роки 20 століття у місті діяв сучасний водопровід; по-друге, у населення, що проживало в центрі, водогін у ці роки в більшості випадків вже був заведений у квартири, плюс працювала каналізація; по-третє, у населення, що мешкало в районі Молдованки, водогін був підведений до дворових кранів; «зручності» також були у дворі; по-четверте, на Пересипі та Слобідці водопровід практично був відсутній, і населення користувалося традиційними джерелами води (колодязі). Для Одеси першої половини ХІХ століття характерний режим споживання води, близький до окраїнних районів міста початку XX століття. Хіба що дворовий водопровід (як на Молдованці) заміняли колодязі, цистерни та водовози, що розвозили воду в бочках за плату. Отже, можна припустити, що середній обсяг водоспоживання в місті становив близько 1,5 ÷ 2 відра на добу на людину. Якщо йдеться про відра на 12,3 л., то це 18 ÷ 24 л.; якщо 8 літрові, то відповідно, 12 ÷ 16 л. Ці розрахунки підтверджує також дослідження, проведене дійсним членом Одеського статистичного комітету Іваном Федоровим. Станом на 1869 р. за зібраними ним даними кількість води, що споживається містом, доходила до 200 тисяч відер (мабуть, на добу), не враховуючи 800 будинків, які мали свої власні цистерни і колодязі [57, с. 102]. 200 тис. відер – це приблизно 2460 тис. л. Якщо припустити, що в 1869 році житлових будинків у місті було близько 7500 (у 1867 їх було 7320), а населення становило 160 000 (у 1867 – 127 775, у 1873 – 193 513) осіб, то в одному будинку в середньому проживало 160 000/7500  = 21,3 чол. Відповідно, у 800-ста будинках – 17 100 чол. Тоді, без урахування цих самих 800 будинків, на одного жителя припадало близько 17,3 л/добу (2460000/(160000-17100)). Але це було в 1869 році, коли у місті, нехай не дуже добре, але працював перший водопровід.