Частина 1. Водопостачання Одеси у першій половині ХІХ століття

Перш ніж приступити до оповіді, наведемо три факти, перший з яких більше, а другий і третій менш відомі:

1. 27 травня 1794 року імператриця Катерина підписала указ про заснування міста Гаджибей, наказавши віце-адміралу Йосипу де-Рібасу, організатору і безпосередньому учаснику взяття фортеці Хаджибей і штурму Ізмаїла, влаштувати в ньому військову гавань з купецькою пристанню та розташувати там гребний чорноморський флот.
2. В 1853 році був запущений перший одеський водопровід.
3. 9 вересня 1873 року на Соборній площі в центрі міста відбулося урочисте відкриття фонтану, до якого було підведено дністровську воду. Ця подія означала, що в Одесі запрацював новий водопровід.

Як видно по датах, між заснуванням Одеси та запуском повноцінного нині діючого Дністровського водопроводу минуло 80 років, а до запуску першого водогону – 60! Як же нове швидко зростаюче місто справлялося із задоволенням потреби у воді усі ці роки? Виникають два припущення: або темп розвитку міста був не настільки швидким, що відкритих і залучених заново джерел прісної води насправді вистачало, або води все ж таки не вистачало, але місту щось заважало впровадити ефективну систему водопостачання, якою є водопровід.

До того, як ми приступимо до аналізу цих припущень, давайте визначимося, хто є основними споживачами води в місті або, інакше, від чого залежить обсяг споживаної містом води?

Перш за все, безумовно і безпосередньо від чисельності населення. Людям треба пити, готувати їжу, відправляти свої господарсько-побутові та гігієнічні потреби. Якщо на душу населення прісної води на добу припадатиме менше деякого критичного обсягу (про нього ми поговоримо пізніше), люди в такому місці селитися не будуть.

По-друге, населенню, тобто жителям міста, треба створити придатну для проживання середу: збудувати помешкання, організувати базари та ринки, де можна продавати надлишки та купувати необхідне; забезпечити місцями, де можна лікуватись, навчатися, відпочивати. А в неділю добре б усією сім'єю сходити до церкви... і в лазню також. А місто, яке побудоване в степу, добре було б влітку захистити від пилу, а взимку і в дощ – від бруду, тобто озеленити, а вулиці замостити. І освітити також. Та й зі стічними водами, які з пахощами течуть прямо узбіччям центральних вулиць теж треба щось робити. До речі, і про місця останнього упокою для громадян, які закінчили земний шлях, треба подбати і т.д. і т.д.

Місту потрібен транспорт. А оскільки механічної тяги в ті роки не було, кінські сили цього транспорту треба було десь і чимось напувати, десь утримувати. По даним А. Скальковсього[*4] наприкінці 60-х років XIX століття в Одесі коней, за яких сплачувався візницький збір, було понад 2000, а екіпажних коней – до 3000 шт. [64, с. 23]. В 1838 коней з дрожками і бричками було 522 [Там же, с. 30].

І не лише коней напувати: тільки у місті за відомостями градоначальства знаходилося до 5200 шт. рогатої худоби [Там же]. Ще більшу проблему становила величезна кількість худоби, що надходила на скотопригонні та привізні ринки, а також тієї, якою здійснювалося перевезення до місць зберігання та продажу пшениці та іншого збіжжя.

Все перераховане (і не лише) разом складає те, що зветься міською інфраструктурою. І чим більше населення, тим розвиненіша ця сама інфраструктура має бути.

По-третє, щоб купувати, тобто витрачати гроші, населенню їх треба десь заробляти. Сферу обслуговування віднесемо до інфраструктури. Залишається торгівля. Але щоб товар продати, його (включаючи сировину і напівфабрикати) треба або привезти, або привезти і переробити, або зробити на місці. І, якщо для умов Одеси, надходження товарів забезпечували порт та морська торгівля (судноплавство), то так чи інакше переробку сировини та виробництво мала забезпечити промисловість. А зростання промисловості, особливо деяких її галузей, безпосередньо залежить від наявності води. Наприклад, основними статтями торгівлі міста XIX століття окрім хліба, заліза, риби, були шкіра, сало, овеча вовна, м'ясо [66]. А ці виробництва (шерстомийні, підприємства з вироблення шкір, скотобійні, салотопки) вимагають досить багато води.

І, нарешті, по-четверте, місту завжди потрібен запас води для боротьби з пожежами, тобто пожежогасіння. З цією проблемою Одеса зіткнулася і чимало страждала чи не з перших днів заснування. Не випадково ще за часів де-Рібаса на його розпорядження під час пожежі, «все извозчики дрожекъ и телегъ должны были являться со своими лошадьми къ казеннымъ бочкамъ, поставленнымъ во многихъ местахъ города и оставаться в распоряженіи полиціи» [Там же, с. 64], а гасіння пожеж до 1832 року було прямим обов'язком звичайних містян.

А тепер подивимося, як розвивався кожен із цих чотирьох напрямків за період до запуску першого водопроводу.

__________

*1 Аполлон Олександрович Скальковський - історик, статистик, економіст, етнограф і публіцист. Член-кореспондент Російської академії наук. Один із зачинателей статистичного опису Новоросійського краю (північне Причорномор'я).