ГЛАВА 10. Уже не страшно

Після зимових канікул морфологічний корпус став меншим.

Марта помітила це в перший день другого семестру.

Будівля не змінилася: ті самі широкі сходи, потерті поручні й двері, які треба було тягнути під правильним кутом. Але у вересні корпус здавався місцем із невідомими правилами; тепер Марта знала, де залишити речі, який туалет закривається, який автомат забирає гроші й не дає каву, у якого лаборанта можна попросити пластир і на якому підвіконні найзручніше повторювати тему. Навіть запах уже не означав «анатомічка». Просто означав: прийшли.

Соня зайшла слідом.

— Дивно.

— Що?

— Я скучила.

Максим обернувся.

— По формаліну?

— По стражданнях.

Ілля:

— У нас сьогодні нова тема.

— Дякую, я передумала.

Весняна анатомія була складніша: судини, нерви, органи. Те, що восени здавалося неможливим, тепер було просто важким — і це виявилося великою різницею. У першому семестрі Марта могла дивитися на кістку й не знати, з якого боку почати; тепер, якщо чогось не знала, принаймні розуміла, чого саме.

Одного дня Савчук показав препарат.

— Що це?

Марта відповіла.

— Гілки?

Назвала дві.

Третю забула.

— Думайте.

Вона подумала.

Згадала.

— Добре.

І все.

Раніше після такого ще пів дня прокручувала б відповідь.

Тепер сіла й почала слухати наступного.

Може, це і було дорослішання.

А може, просто втома.

Віра теж залишалася поруч.

Марта бачила її не щодня.

Іноді пили каву.

Після тієї розмови про Сашка Віра кілька тижнів узагалі не поверталася до теми.

Марта не питала.

У березні сама написала:

ти завтра після 4 вільна?

так

можна покажу одну штуку?

Вони зустрілися в маленькій кав’ярні біля університету.

Віра принесла папку.

Стару.

Копії документів.

— Тільки не думай, що я хочу, щоб ти щось діагностувала.

— Дякую.

— Я серйозно.

— Я теж. Я на першому курсі. Найсильніше, що можу зараз діагностувати, — права це кістка чи ліва. І то не завжди.

Віра усміхнулася.

Витягла кілька сторінок.

— Мені тут одне слово роками не давало спокою.

Марта прочитала.

Не зрозуміла.

Перечитала.

Побачила латинський корінь, який тепер уже знала.

— Зачекай.

Відкрила словник.

Потім навчальний матеріал.

— Мені здається...

— Що?

— Ти це як розуміла?

Віра пояснила.

Марта похитала головою.

— Я думаю, тут не те.

— В сенсі?

— Тут описують не причину. Тут описують стан.

Віра завмерла.

— Точно?

— Ні.

— Марто.

— Я не лікар. Я реально не можу сказати точно.

Вона повернула документ.

— Але термін, здається, означає оце.

Показала.

Віра читала.

Довго.

— Я сім років думала, що це інше.

— Може, я помиляюсь.

— Ні.

— Можу.

— Я перевірю.

Віра склала аркуш.

Руки трохи тремтіли.

— Тобі погано?

— Ні.

— Точно?

— Просто...

Вона видихнула.

— Дивно.

— Що?

— Я вступила сюди, щоб знайти відповіді.

Подивилася на папку.

— А поки тільки знаходжу речі, які неправильно зрозуміла.

Марта не знала, що сказати.

Віра усміхнулася.

— Може, це теж корисно.

Цю фразу Марта запам’ятала.

Не тому, що вона була мудра.

А тому, що за рік до цього Віра, мабуть, ніколи б її не сказала.

Весною група теж змінилася.

Не драматично.

Ілля лишився Іллею.

Якщо пару переносили, через дві хвилини всі мали новий розклад.

Соня все ще забувала ручки.

Але халат більше не забувала.

Лера все ще казала, що нічого не знає.

Проте тепер група навіть не реагувала.

Одного разу вона образилася.

— Ви могли б хоча б сказати щось.

Соня:

— П’ять.

— Крім цього.

Максим лишився.

Про його сумніви знала тільки Марта.

Навесні вона спитала:

— Ну?

— Що?

— Ти ж розумієш.

Він подумав.

— Поки тут.

— Дуже романтично.

— Я не казав, що медицина — кохання мого життя.

— А що?

— Поки що складні стосунки.

Вона засміялася.

Катя після зимової історії стала ближчою до групи.

Не тому, що раптом почала багато говорити.

Просто Соня перестала дивитися на її сумку.

А Катя одного дня принесла на гуртожиткову підготовку величезний пакет їжі й сказала:

— Мама передала.

Соня подивилася всередину.

— Я готова пробачити капіталізм.

До травня вони вже готувалися до фінальних контролів без тієї першої істерики.

Не спокійно.

Просто знайомо.

Ніч у гуртожитку знову була.

Тепер Марта знала, що брати із собою подушку.

Максим знав, на якому ліжку не можна лежати, бо Христина повертається без попередження.

Ілля навіть не намагався забороняти сидр після одинадцятої.

Лера принесла картки.

Соня принесла чипси.

Денис — пластиковий череп.

— Він ще живий? — спитала Марта.

— Череп?

— Ти зрозумів.

О першій ночі вони перестали вчити.

Не тому, що знали все.

Тому що більше не могли.

Соня лежала на підлозі.

— Я хочу на другий курс.

— Навіщо? — спитав Максим.

— Щоб сказати першокурсникам, що вони нічого не знають.

— Ти теж нічого не знаєш.

— Але я буду другий курс.

— Сильний аргумент.

Лера раптом сказала:

— Ви думаєте, ми будемо дружити через шість років?

У кімнаті стало тихіше.

Денис:

— Чого це ти?