ГЛАВА 8. Праве чи ліве

Перший раз Марта зрозуміла, що запах формаліну перестав її турбувати, коли мама попросила не класти халат на кухонний стілець.

— Чого?

— Марто.

— Що?

— Від нього пахне.

Марта понюхала рукав.

— Майже ні.

Мама зробила обличчя.

— Від тебе теж.

— Серйозно?

— Так.

Це її трохи налякало.

Не запах.

Те, що вона перестала його відчувати.

У вересні після морфологічного корпусу хотілося мити руки тричі.

Тепер вони могли піти з анатомії в метро, зайти по каву, посваритися через оцінку, обговорити препарат — і лише сторонній погляд нагадував, що в їхній реальності є щось дивне.

На практичний контроль Марта прийшла невиспана.

О п’ятій була тривога.

Після відбою заснути вже не змогла.

О сьомій сиділа в метро з атласом.

На сусідньому сидінні чоловік дрімав.

Марта читала про органи чоловічої статевої системи й думала, що в громадському транспорті люди бачать у її телефоні речі, які за інших обставин могли б викликати питання.

На наступній станції зайшла Соня.

— Ти вчиш?

— Намагаюсь.

— Не треба.

— Чому?

— Уже пізно.

— Дуже підтримуєш.

Соня сіла поруч.

— Я о третій ночі зрозуміла, що переплутала два зв’язки.

— І?

— Перестала вчити.

— Логічно.

— Мозок сам попросив евакуацію.

У коридорі перед кафедрою Лера ходила з одного кінця в інший.

— Я нічого не знаю.

Соня навіть не сказала «п’ять».

Втомилася.

Максим сидів на підвіконні.

— Вона сьогодні серйозніша.

— Вона завжди серйозна.

— Ні, сьогодні ще більше.

Лера почула.

— Бо я реально нічого не знаю.

— Добре, — сказала Марта.

— Ти теж?

— Ми прийняли.

Контроль почався з практики.

Цього разу було кілька баночних препаратів.

Марта не любила їх більше за кістки.

На кістці хоча б можна було знайти форму.

У ємності все іноді виглядало трохи не так, як у книжці.

Колір інший.

Тканини деформовані.

Орієнтири неідеальні.

Савчук поставив перед нею невелику прозору ємність.

Пінцетом указав.

— Що це?

Марта дивилася.

Секунда.

Друга.

Я знаю.

Третя.

Я точно знаю.

А слово не приходило.

— Ну?

— Це...

Ще секунда.

— Testis.

— Українською.

— Яєчко.

— Добре.

Все тіло всередині видихнуло.

Все.

Савчук пересунув пінцет.

— Праве чи ліве?

Марта підняла очі.

— Що?

Він не змінив виразу обличчя.

— Праве чи ліве?

Вона ледь не засміялася від нервів.

Не тому, що питання було смішне.

Тому що їй щойно вдалося встановити, що перед нею взагалі яєчко.

На її думку, цього вже мало вистачити.

— Орієнтуйте.

Марта подивилася знову.

Придаток.

Краї.

Поверхні.

Верхній кінець.

Нижній.

Згадала, як розташований придаток.

Повернула препарат подумки.

Назвала.

Савчук:

— Чому?

Звісно.

Вона пояснила.

Не ідеально.

Але правильно.

— Добре.

Він перейшов до наступного студента.

Марта вийшла в коридор.

Соня буквально вхопила її за рукав.

— Що було?

Марта кілька секунд дивилася на неї.

— Яєчко.

— І?

— Воно мало сторону.

Соня мовчала.

Потім повільно кивнула.

— Співчуваю.

За десять хвилин історію знала вся група.

За годину — сусідня.

До кінця дня Денис переказував її так, ніби сам стояв поряд.

— І він такий: «Праве чи ліве?»

Марта:

— Денисе, тебе там не було.

— Я передаю атмосферу.

— Неправильно.

— Художня адаптація.

— Я тебе зараз адаптую.

Найдивніше, що через тиждень Катя запитала:

— Воно в результаті яке було?

Марта задумалася.

— Не пам’ятаю.

Соня розреготалася.

— Оце найкраще.

Того самого дня сталася інша історія.

Не смішна.

До них на заняття тимчасово приєднали двох студентів із іншої групи — відпрацьовували пропуск.

Один був хлопець, якого Марта бачила кілька разів у коридорі. Голосний. Завжди з компанією. З тих, кому важливо було показувати, що нічого не боїться.

Савчук вийшов на кілька хвилин до лаборанта.

Перед тим сказав:

— Нічого не чіпаєте. Чекаєте.

У залі залишилися студенти.

Хтось повторював.

Хтось стояв біля столу.

Хлопець із чужої групи взяв інструмент.

Денис першим сказав:

— Не треба.

— Та я просто.

— Він сказав не чіпати.

— Ти тепер староста?

Він усміхнувся.

Торкнувся препарату не там, де працювали на занятті.

Не сильно.

Скоріше демонстративно.

Наче хотів показати: дивіться, я не боюся.

Двері відчинилися.

Увійшов не Савчук.

Завідувач кафедри.

Марта бачила його раніше тільки на лекції.

Професор зупинився.

Подивився на руку хлопця.

На інструмент.

На стіл.

— Що ви робите?

Хлопець відразу опустив руку.

— Нічого.

— Я бачу.

Професор підійшов.

Не підвищував голос.

Від цього стало ще гірше.

— Хто дозволив?

— Ніхто.

— Тоді чому?

Хлопець мовчав.

— Вам смішно?

— Ні.

— Ви хочете когось вразити?

— Ні.

Професор подивився на всю групу.

— Помилятися вам дозволено. Для цього ви тут.

Він поклав інструмент на стіл.

— А от забувати, що перед вами була людина, — ні.

Ніхто не рухався. Марта подивилася на накрите тіло; правило, яке на першому занятті звучало майже формальністю, раптом стало дуже конкретним.