ГЛАВА 7. Піхва

До грудня Марта вже могла визначити, хто заходить у коридор кафедри, не піднімаючи очей від атласу.

Старшокурсники йшли швидко й майже ніколи не несли книжок у руках.

Першокурсники або повторювали щось на ходу, або тримали атлас розкритим перед собою, ризикуючи врізатися у стіну.

Викладачів упізнавали по кроках.

Доцента Савчука — по рівному неквапливому ритму.

Асистентку Левченко — по швидких підборах.

Професора Бойка — по тиші, яка виникала в коридорі раніше, ніж він сам з’являвся.

Бойко не кричав.

Через це його боялися більше.

— Він тебе просто дивиться, — пояснювала Соня, — і ти сам розумієш, що розчарував медицину.

Лера не погоджувалася.

— Він нормально питає.

— Леро, він учора спитав у хлопця три речі після того, як той уже все відповів.

— Значить, хотів перевірити глибше.

Соня подивилася на Марту.

— Бачиш? Вони вже знайшли одне одного.

Сьогодні Бойко приймав заняття в сусідньої групи, але двері між залами були відчинені, тому чотирнадцята чула приблизно половину чужих відповідей.

Марта намагалася не слухати.

Не виходило.

— Український відповідник?

Тиша.

— Ну?

Ще тиша.

Голос належав дівчині, яку Марта бачила кілька разів у коридорі. Маленька, світловолоса, завжди з ідеально рівним хвостом.

Бойко повторив:

— Vagina.

Соня підняла голову від атласу.

Навіть їхня група завмерла.

— Українською, — сказав професор.

Дівчина мовчала.

Марта бачила тільки її профіль. Вуха вже стали рожевими.

Професор почекав.

— Ну, колего. Не складне питання.

Дівчина відкрила рот.

Закрила.

Бойко, мабуть, вирішив допомогти.

— Пі...

Далі сталося те, після чого професор уперше за весь семестр втратив свій незворушний вигляд.

Студентка вчепилася за підказку й закінчила слово.

Тільки зовсім не тим складом.

Тиша була такою повною, що Марта почула, як у дальньому кінці залу впала ручка.

Бойко моргнув.

Дівчина зрозуміла, що сказала.

Почервоніла тепер уже вся — від шиї до чола.

Професор підняв руку.

— Піхва.

Ніхто не дихав.

— Піхва, — повторив він швидше. — Я сказав «пі...», бо відповідь — «піхва».

Хтось у сусідній групі видав задушений звук.

Бойко повернув голову.

— Там щось сталося?

— Ні, професоре.

— От і добре.

Він поправив окуляри.

— Продовжуємо.

Чотирнадцята протрималася приблизно двадцять секунд.

Соня першою опустила голову на атлас.

Плечі затряслися.

Максим відвернувся до вікна.

Марта вкусила губу.

Лера теж сміялася, хоча намагалася робити це беззвучно й від цього виглядала ще гірше.

Савчук зайшов у їхню частину залу саме в цей момент.

Подивився на групу.

— У вас весело.

Ніхто не відповів.

— Дуже добре. Отже, всі готові.

Сміх припинився.

— Лера.

Лера перестала усміхатися так швидко, ніби її вимкнули.

— Я?

— Ви.

Вона встала.

На шляху до столу прошепотіла:

— Я нічого не знаю.

Соня навіть не повернулася.

— П’ять.

Лера зупинилася.

— Не починай.

— Іди вже.

Савчук показав структуру.

Лера відповіла.

Друге питання.

Відповіла.

Третє.

Задумалася.

Відповіла.

Четверте.

— Не впевнена.

— Міркуйте.

Вона почала міркувати.

Через кілька хвилин сіла.

Телефон під партою завібрував майже одразу: електронний журнал підтягнув оцінку.

Лера подивилася.

П’ять.

Соня простягнула руку.

— Дай.

— Що?

— Телефон.

— Навіщо?

— Я сама перевірю. Може, тобі система бреше.

Лера засміялася.

— Я реально думала, що не знаю.

— Саме тому колись станеться злочин.

Після заняття вони спустилися в їдальню.

За останні місяці змінилося багато.

У вересні Соня після анатомії пила тільки чай.

У жовтні вже могла їсти булку.

Тепер вона стояла біля роздачі й уважно розглядала меню.

— Печінка з цибулею.

Максим за її спиною сказав:

— Бери.

Соня повільно обернулася.

— Чому саме я?

— Ти найсміливіша.

— Я тебе зараз цією печінкою вдарю.

Денис узяв собі порцію.

— Ви якісь хворі.

— Ти майбутній хірург, — сказала Марта. — Це твоя їжа.

— Ти хоч розумієш, наскільки це тупий жарт?

— Так.

— Добре.

Вони сіли за дальній стіл.

Поруч обідали дві жінки з адміністративного корпусу. Марта бачила їх раніше, але не знала, ким вони працюють.

Розмова чотирнадцятої йшла нормально приблизно три хвилини.

Потім Ілля сказав:

— У мене сьогодні на препараті взагалі не було видно межі.

Соня жувала картоплю.

— У мене нормально було.

Денис:

— Бо тобі хороший попався.

— Нормальний. Минулого разу жах був.

Максим:

— Особливо судини.

Марта:

— Я судини ще нормально, а нерви коли всі одного кольору...

Одна з жінок за сусіднім столом перестала їсти.

Соня помітила першою.

Спробувала продовжити як ні в чому не бувало.

— А черепи мені вже подобаються.

Жінка подивилася на колегу.

Максим схилив голову.

— Соня.

— Що?

— Замовкни.

— Чого?

— Просто замовкни.

Соня озирнулася.

Побачила сусідній стіл.

Почервоніла.

Через десять секунд усі шестеро вже сміялися.

Жінки пересіли.

— От, — сказала Марта. — Ми стали тими людьми.

— Якими?

— Від яких відсідають у кафе.

Денис знизав плечима.

— Слабкі.

Саме тоді до столу підійшов хлопець зі старшого курсу.