ГЛАВА 6. Віра

Віру вони називали «та старша дівчина».

Не в обличчя.

У чаті.

та старша дівчина з 21 групи вже здала?

яка

ну та старша

їй 25

я в 25 хочу вже мати квартиру

соня в тебе в 18 нема чайника

НЕ ЧІПАЙ БОЛЮЧЕ

Марта знала її візуально.

Темне волосся.

Спокійна.

Завжди приходить трохи раніше.

Ніколи не бігає коридором із атласом за п’ять хвилин до опитування.

На фоні першокурсників після школи двадцять п’ять здавалися майже зрілістю.

Познайомилися на відпрацюванні.

Марта мала двійку.

Віра — НБ.

Викладач запізнювався.

Коридор був майже порожній.

Марта сиділа з атласом.

Віра — з якоюсь старою папкою.

— Ти з чотирнадцятої? — спитала вона.

— Так.

— Я Віра.

— Марта.

Потім тиша.

Через кілька хвилин Віра раптом сказала:

— Ти не знаєш, старі історії хвороби довго зберігаються?

Марта відірвалася від плечового сплетення.

— Не знаю.

— Вам нічого не говорили?

— Нам говорили, що лопатка має дві поверхні.

Віра засміялася.

— Точно.

— А навіщо тобі?

— Просто.

Марта вже навчилася розпізнавати це «просто».

Воно означало «не хочу говорити».

Вона не питала.

Викладач прийшов.

Відпрацювання тривало майже дві години.

Після нього вони випадково пішли в один бік.

— Ти раніше десь вчилася? — спитала Марта.

— Так.

— Де?

— Економіка.

— Серйозно?

— Угу.

— Закінчила?

— Ні.

— Чого?

Віра подивилася вперед.

— Життя.

Марта знову зрозуміла межу.

Наступного разу побачила її після лекції.

Віра стояла біля викладача й питала:

— А посмертний епікриз зберігається разом з історією?

Марта почула випадково.

Викладач щось відповів.

Потім сказав:

— Але це вже не ваша програма. Для чого вам?

Віра усміхнулася.

— Просто цікаво.

Знову це слово.

Увечері Марта написала Соні:

та старша дівчина дивна

Соня:

яка

віра

шо зробила

про архіви питає

може серіал дивиться

соня

шо

нічого

Марта забула б.

Але за кілька днів вони зустрілися в кав’ярні біля університету.

У Марти було сорок хвилин до наступної пари.

Віра сиділа одна.

— Можна?

— Звісно.

Вона читала щось у телефоні й робила нотатки.

— Анатомія?

— Ні.

Віра перевернула блокнот.

Марта не розібрала.

Щось юридичне.

— Ти ще й це вчиш?

— Інколи.

— Навіщо?

— Звичка.

Вони випили каву.

Говорили про гуртожиток.

Про те, що Віра живе на орендованій кімнаті.

Про ціни.

Про те, що Соня за місяць уже двічі ламала чайник.

Коли Віра піднялася, з блокнота випала фотографія.

Марта нахилилася першою.

Хлопчик років п’ятнадцяти.

Худий.

У кепці.

Усміхається в камеру.

— Тримай.

Віра побачила фото.

Завмерла.

— Дякую.

— Брат?

Пауза.

— Так.

— Молодший?

— Був.

Одне слово.

Марта зрозуміла.

— Вибач.

— Нічого.

Віра сховала фотографію.

Марта вже взяла рюкзак.

— Його Сашко звали.

Вона сіла назад.

Віра дивилася у вікно.

— Йому шістнадцять було.

— Що сталося?

Віра довго не відповідала.

— Його вбили.

Сказала тихо.

Марта відчула, як змінюється простір між ними.

Щойно вони говорили про чайники.

Тепер не знала, куди подіти руки.

— Господи.

— Там якась дурна історія була.

Голос Віри змінився.

Не драматично.

Просто слова стали ламатися.

— Його дівчина. Компанія. Я досі не знаю всього.

Вона провела пальцем по краю стаканчика.

— Були різні версії.

Марта мовчала.

— Поліція говорила одне. Вона — інше. У лікарні...

Віра замовкла.

Очі раптом наповнилися сльозами.

Вона відвернулася.

— Вибач.

— Не треба вибачатися.

— Я нормально про це говорю.

— Бачу.

Віра спробувала засміятися крізь сльози, але голос зірвався. Марта не торкалася її й не шукала правильної фрази — просто сиділа поруч.

Через хвилину Віра витерла очі.

— Я тоді читала документи.

— Які?

— Лікарняні. Те, що дали родині. Висновки. Виписки.

Вона похитала головою.

— І половини не розуміла.

— Ну це нормально.

— Мені не було нормально.

У голосі вперше з’явилася злість.

— Я питала. Мені відповідали як дитині. Або «вам це нічого не дасть». Або «не треба вам».

— І ти вирішила вступити?

Віра подивилася на неї.

— Спочатку — так.

— Щоб знайти документи?

— Я думала, якщо стану лікарем, матиму доступ до архівів.

Вона усміхнулася дуже гірко.

— Тепер уже знаю, що це не так працює.

— Ну...

— Зате я хоча б зрозумію, що там написано.

Марта обережно:

— А якщо від тебе нічого не приховали?

Віра завмерла. Марта відразу пошкодувала про питання, але забрати його назад уже не могла. Віра дивилася не зло — наче сама ставила собі це питання багато років.

— Тоді мені доведеться з цим жити.

Марта не відповіла.

Віра склала серветку навпіл.

Потім ще раз.

— Може, це все дурня.

— Що?