ГЛАВА 5. Благородний злодій

Крадіжки в роздягальні перестали бути випадковістю приблизно за місяць.

Спочатку гроші.

Потім навушники.

Потім у когось зник павербанк.

Один раз пропав телефон, але його знайшли в туалеті на іншому поверсі без SIM-карти.

У чаті почалася війна.

НЕ ЛИШАЙТЕ ЦІННЕ

а де

БЕРІТЬ З СОБОЮ

Соня:

в анатомічний зал сумку не можна

Ілля:

цінне в маленьку сумку

Соня:

череп теж цінний?

Ілля:

Соня

Лера:

взагалі анатомічні препарати це не ваше майно

Соня:

дякую міністерство юстиції

Найвідоміша історія сталася не з ними.

З другим потоком.

Дівчина залишила в кишені куртки кількасот гривень.

Після пари грошей не було.

Майже.

На дні кишені лежали дві купюри дрібнішими.

— Скільки? — спитала Соня, коли історія дійшла до них.

— Кажуть, залишили на дорогу.

Соня завмерла.

— Серйозно?

— Так.

— Господи.

— Що?

— Благородний злодій.

Ілля насупився.

— Це не благородство.

— Я знаю.

— Це крадіжка.

— Ілля, я знаю.

— Тоді чого смієшся?

Соня почекала.

— Бо він порахував, скільки людині треба додому.

Максим:

— Може, просто не помітив.

— Не руйнуй легенду.

За два дні в студентському Telegram-каналі знову нагадали не залишати в роздягальнях телефони, гроші й документи. У коментарях одразу посипалися старі історії — хто що втрачав, де знаходив і що краще взагалі не носити в зовнішніх кишенях.

Соня читала вголос найабсурдніші, поки Ілля не попросив її хоча б не перетворювати попередження про крадіжки на розвагу.

Марта сміялася разом з усіма.

А потім побачила Романа.

Він проходив коридором.

Без халата.

Без рюкзака.

Тільки з прозорою папкою.

— Ромо!

Він зупинився.

— Привіт.

— Ти де був?

— Та.

— Що «та»?

— Нічого.

— Тебе Савчук уже три рази питав.

— Знаю.

— Ілля пише.

— Знаю.

— Ти захворів?

— Ні.

Марта подивилася на папку.

— Що це?

— Документи.

— Які?

Роман знизав плечима.

— Забираю.

Спочатку вона не зрозуміла.

— Куди?

— Додому.

— Ні. Я питаю...

— З університету.

Соня й Максим уже підійшли.

— В сенсі? — спитав Максим.

— В прямому.

Соня:

— Тебе відрахували?

— Ні.

— Борги?

— Є.

— Багато?

— Не в цьому справа.

Марта спитала:

— Через анатомію?

Роман засміявся.

— Чого всі думають, що через анатомію?

— Бо ти її пропускав.

— Я все пропускав.

Соня притихла.

— А що сталося?

— Нічого.

— Люди не забирають документи, коли нічого.

Роман подивився на неї.

— Я не хочу бути лікарем.

Ця фраза прозвучала набагато дивніше, ніж «мене відрахували».

Марта навіть не одразу знайшла відповідь.

— Але ти ж вступав.

— Так.

— Ну...

— Що?

— Вступав.

— І?

Вона не знала.

НМТ.

Конкурс.

Документи.

Контракт.

Перший місяць.

Безсонні ночі.

Анатомія.

Усе це мало чомусь означати, що тепер не можна просто піти.

— Мама хотіла, — сказав Роман.

— А ти?

— Я думав, може, сподобається.

— І?

— Не сподобалося.

Максим:

— А куди?

— Дизайн.

Соня раптом усміхнулася.

— Серйозно?

— Так.

— Круто.

Марта глянула на неї.

— Що?

— А що? Якщо він хоче.

Роман кивнув.

— От хоч одна нормальна людина.

— Не перебільшуй.

Він засміявся.

Потім подивився на Марту.

— Ти думаєш, це тупо?

— Ні.

— Думаєш.

— Я просто...

Вона замовкла.

— Просто що?

— Я б не змогла.

— Чого?

Марта подумала.

— Не знаю.

— От.

Роман підняв папку.

— Ви тут усі вже трохи схиблені.

— Ми?

— Угу.

— Чому?

— Бо думаєте, якщо вступили, то тепер мусите померти, але довчитися.

Соня:

— Це наш девіз.

Максим:

— Не допомагай.

Роман посміхнувся.

— Бувайте.

— Ти в чаті лишишся? — спитала Соня.

— Навіщо?

— Мемчики.

— Через мемчики лишусь.

Він пішов у деканат.

Ввечері Ілля видалив його з навчального чату.

З загального — ні.

Марта довго дивилася на число учасників.

Вранці їх було 18.

Наступного дня Савчук відкрив журнал.

— Романенко?

Ілля:

— Забрав документи.

Савчук на секунду затримав погляд на порожньому місці.

— Зрозуміло.

І все.

Жодної промови.

Жодного «шкода».

Жодного «не витримав».

Через хвилину вони вже говорили про хребет.

Марта зловила себе на образі.

Ніби університет мав хоча б помітити, що одна людина пішла.

А він не помітив.

На обіді Соня сказала:

— Може, він щасливіший за нас.

Ілля:

— Ми нещасні?

— Не знаю. Сьогодні четвер.

Максим:

— Аргумент.

Лера не сміялася.

— Я б не змогла так піти.

Марта подивилася на неї.

— Я теж.

Соня пожувала картоплю.

— А я могла б.

Усі повернулися.

— Що?

— Серйозно. Якщо зрозумію, що не моє — піду.

— І що робитимеш?

— Щось.

Ілля: