ГЛАВА 4. Хороший череп

Перший серйозний контроль з анатомії призначили на понеділок.

Це вже саме по собі здавалося знущанням.

У п’ятницю доцент Савчук перегорнув останню сторінку журналу й сказав:

— У понеділок контроль. Теорія і практична частина.

По аудиторії пройшов тихий рух.

Не шум.

Саме рух.

Люди випросталися, хтось схопив ручку, Лера одразу почала щось записувати.

Соня підняла руку.

— Практична частина — це як?

Савчук подивився на неї.

— Практично.

— Я зрозуміла.

— Не схоже.

Кілька людей засміялися.

— Будуть препарати. Кістки. Структури, які ви проходили. Треба показати, назвати, зорієнтувати.

Соня повільно опустила руку.

Після пари вони оточили двох старшокурсників біля автомата з кавою.

— Що таке практична?

— Тикалки.

— Що?

— Тикалки.

Старшокурсник говорив абсолютно серйозно.

Марта спочатку подумала, що це чергове слово, якого вони ще не знають.

— Це офіційно так називається?

— Звичайно ні.

— А що це?

— Підходиш. Викладач тикає пінцетом у щось. Ти кажеш, що це.

— І все?

Другий старшокурсник засміявся.

— І все.

Соня одразу насторожилася.

— Ви так смієтесь, коли брешете.

— Ну добре. Потім може запитати ще.

— Що саме?

— Усе.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Лера вже дістала телефон.

— А час обмежений?

— Залежить.

— Скільки структур?

— Залежить.

— А якщо не знаєш одну?

— Залежить.

Соня повернулася до Лери.

— Зупинись. Він нас зараз уб’є словом «залежить».

До вечора в чаті було майже двісті повідомлень.

Ілля намагався структурувати підготовку.

Теми: череп, хребет, грудна клітка, верхня кінцівка, нижня кінцівка.

Соня:

дякую ми не знали

Ілля:

я зробив список

Соня:

від списку знань більше?

Лера:

хто хоче завтра разом повторити череп?

Максим:

я

Марта:

я

Денис:

можна

Соня:

я не хочу але прийду

Так вони опинилися в гуртожитку.

Марта до того була впевнена, що гуртожиток — це приблизно як дуже поганий готель.

Виявилося — ні.

Готель хоча б не знає про тебе нічого.

Гуртожиток знав усе.

Хто з ким зустрічається.

Хто вчора плакав.

Хто не склав.

Хто ночував не у своїй кімнаті.

Хто отримав передачу з дому й тепер має сало.

Хто купив новий чайник, хоча старий ще не згорів.

На вахті Соня сказала:

— Це до мене.

Вахтерка подивилася на шістьох людей.

— Усі?

— Ми анатомію.

Це прозвучало як діагноз.

Жінка зітхнула.

— До десятої.

— Звичайно.

— І не гупати.

— Ніколи.

— Коваленко.

— Мовчу.

Кімната була маленька.

Чотири ліжка.

Два столи.

Шафа.

Холодильник із магнітом «Одеса».

На одному ліжку лежала купа речей.

— А тут хто?

— Христина. Вона у хлопця.

— А це її все?

— Ні, це наше все.

На підвіконні стояла банка з написом:

НЕ ЧІПАТИ

Марта ткнула пальцем.

— Що там?

— Не знаю.

— Як це?

— Хтось поставив ще у вересні.

— І ви не дивились?

— Ми хочемо дожити до другого курсу.

До восьмої вони реально вчилися.

Лера принесла кольорові картки.

На одних писала назву структури.

На інших — латину.

Денис приніс пластиковий череп.

— Звідки?

— Позичив.

— У кого?

— У знайомого.

— У кого є знайомий із черепом?

— У медика.

Соня кивнула.

— Логічно.

Максим приніс піцу.

— Звідки гроші? — спитала Соня.

— Купив.

— Я бачу.

— Мама дала.

— О. Тепер реалістично.

До дев’ятої все йшло добре.

До десятої почали відволікатися.

До одинадцятої Соня вже запам’ятовувала латинські назви через асоціації, які Лера спочатку назвала огидними.

За пів години сама попросила:

— Для цього теж придумай.

— Тобі ж було огидно.

— Мені потрібна оцінка.

О пів на першу Денис підняв пластикову лопатку.

— Все. Я її знаю.

Ілля, який навіть у гуртожитку сидів із таблицею, простягнув руку.

— Давай.

— Що?

— Я тебе спитаю.

Денис віддав.

Ілля повернув кістку.

— Що це?

— Лопатка.

— Яка?

— В сенсі?

— Права чи ліва.

Денис мовчав.

Соня повільно опустила голову на стіл.

— Ось так вони нас і вб’ють.

Максим засміявся.

— Майбутній хірург.

— В операційній вони підписані.

— Так і написано: «права лопатка»?

— Замовкни.

О першій ночі Марта вже не відчувала спини.

Сиділа на підлозі біля батареї й дивилася на череп.

За останні дві години він перестав бути черепом.

Став набором отворів.

Каналів.

Відростків.

Ямок.

Вона раптом зрозуміла, чому старшокурсники говорили про «хороший» і «поганий» препарат.

На картинці все було красиве.

На справжньому — далеко не завжди.

— Я нічого не знаю.

Голос Лери.

Ніхто не відреагував.

— Ви мене чуєте?

Соня не підняла голови.

— Чуємо.

— Я завтра завалю.

— П’ять.

— Що?

— Твоя оцінка.

— Мені не смішно.

— Нам теж уже.

О 2:10 Максим лежав на ліжку з атласом на обличчі.

Марта штовхнула його ногою.

— Ти спиш?