ГЛАВА 2. Що це?

Соня забула халат.

Це з’ясувалося о 8:17, коли до початку анатомії залишалося тринадцять хвилин.

— У сенсі забула? — спитав Ілля.

— У прямому.

— Я вчора тричі написав.

— Я бачила.

— То як?

Соня стояла посеред коридору в зеленому светрі й дивилася на власні руки, ніби халат міг матеріалізуватися там від сорому.

— Я поклала його на стілець.

— А взяти?

— До цього мій план не дійшов.

— Соня.

— Не починай.

Вона вже телефонувала сусідці.

За п’ять хвилин у морфологічний корпус влетіла дівчина у спортивних штанах і простягнула складений халат.

— На.

— Ти найкраща.

— Це не мій. Це Андрія з п’ятого поверху.

Соня розгорнула.

На кишені було вишито синіми нитками:

Олександр Петрович

— Хто це?

— Не знаю. Андрій у когось узяв.

— Господи.

Халат був величезний.

Рукави майже закривали пальці.

Ілля дивився на годинник.

— Дві хвилини.

— Якщо спитають, я Олександр Петрович.

Доцент Савчук увійшов рівно о 8:30.

П’ятдесят із чимось. Сивина на скронях. Спокійне обличчя людини, яку неможливо вразити студентською панікою.

Він переглянув групу.

Зупинився на Соні.

Прочитав напис.

— Олександре Петровичу, ви сьогодні з нами?

Група не витримала.

Соня почервоніла.

— Халат позичила.

— Я вже здогадався.

Він відкрив журнал.

Спочатку паперовий.

Потім планшет.

— У вас сьогодні вступне заняття. Але «вступне» не означає «нічого не питаємо».

Лера різко перестала усміхатися.

Соня пошепки:

— От і все.

Савчук почув.

— Що саме все?

— Нічого.

— Добре.

Він пояснив правила кафедри.

Запізнення.

НБ.

Відпрацювання.

Оцінки.

Електронний журнал.

— Оцінку після заняття бачите у своїй системі. Якщо щось не збігається — спочатку питаєте викладача, а не пишете в деканат, ректорат і Президенту України.

Хтось засміявся.

— Я не жартую. Таке теж було.

Соня нахилилася до Марти:

— Я вже люблю це місце.

— Почекай.

Потім правила анатомічного залу.

Без фотографування людей.

Без дурних поз.

Без «дивіться, що я знайшов».

Без їжі.

Без неповаги.

На останньому слові Савчук затримався.

— Ви працюєте з людським матеріалом. Не з реквізитом.

Ніхто не жартував.

У зал вони зайшли вже тихіше. Спершу Марта відчула холод, а вже потім запах — густий, хімічний, такий, що він ніби одразу ліг на язик і носоглотку. Соня завмерла біля дверей.

— Ні.

— Що? — Максим озирнувся.

— Мені погано.

— Ти ще нічого не бачила.

— І не хочу.

Марта й сама почувалася не надто впевнено, але взяла Соню за лікоть.

— Дихай ротом.

— Ще гірше.

— Тоді не дихай.

Соня глянула на неї.

— Дякую, лікарко.

— Я стараюся.

Уздовж залу стояли столи, частина накритих. За склом шаф — препарати, кістки, черепи, муляжі. І тіла. Марта знала, що вони будуть, але перший погляд усе одно виявився іншим, ніж уява: ніхто не кричав і не непритомнів, просто мозкові на кілька секунд бракувало звичної категорії для того, що він бачить.

Савчук не дав їм довго стояти.

— Сьогодні остеологія.

Через двадцять хвилин страх перед тілами змінився страхом перед питаннями.

— Що це?

Пінцет торкнувся кістки.

Ілля відповів.

— Повна назва.

Відповів.

— Латиною.

Ілля запнувся.

— Лера.

Лера назвала.

— Які поверхні?

Назвала.

— Що прикріплюється?

Назвала.

— Який нерв проходить поруч?

Лера замовкла.

— Не знаєте?

— Не впевнена.

— Оце хороша відповідь, коли не впевнені.

Він перевів погляд.

— Марта.

У неї похололи долоні.

Вийшла.

Перед нею лежала плечова кістка. Учора Марта бачила її десятки разів — на малюнках, підписану, кольорову, зі стрілочками. Зараз це була просто кістка.

— Що це?

— Humerus.

— Українською.

— Плечова кістка.

— Права чи ліва?

Марта взяла її — і раптом втратила не знання, а доступ до них. Вона пам’ятала про головку, про орієнтири, про те, що сторону можна визначити; але де зараз перед, де зад і куди саме дивиться головка, мозок відмовлявся складати докупи.

— Права.

— Чому?

Марта мовчала.

Савчук чекав.

Не допомагав.

Це було гірше за крик.

— Головка…

— Куди вона має бути спрямована?

— Медіально.

— Далі.

Марта повернула кістку.

— Сідайте.

У журналі щось з’явилося.

Вона сіла.

Обличчя горіло.

Лера нахилилася:

— Це не страшно.

— Ти все відповіла.

— Я нерв не знала.

— Один нерв.

— Це теж не знала.

Марта подивилася на неї.

Лера говорила абсолютно серйозно.

Після заняття вони ще хвилин десять стояли біля роздягальні.

Соня нюхала рукав.

— Воно лишилось.

— Що?

— Запах.

Максим понюхав свій халат.

— Так.

— Я так у метро не поїду.

— А як?

— Пішки.

— До гуртожитку п’ятнадцять кілометрів.

— Добре. Метро.

У роздягальні хтось раптом сказав:

— Дівчата, в кого гроші були в кишені?

Марта озирнулася.

Студентка з іншої групи перевіряла куртку.

— У мене було двісті гривень.

Її подруга:

— Може, переклала?

— Ні.

Ще одна дівчина почала перевіряти сумку.

— У мене теж нема.

За хвилину вже троє дивилися кишені.

Соня притиснула рюкзак до себе.

— Прекрасно.