ГЛАВА 1. Ті, хто ще не знає

У перший день Марта приїхала до університету о сьомій сорок вісім. Початок був о дев’ятій.

Це вона з’ясувала ще в метро, коли втретє відкрила скриншот розкладу, але їхати назад було безглуздо. Тож вона вийшла на дві зупинки раніше й пішла пішки, тримаючи новий білий халат у прозорому пакеті так, ніби вже сама його наявність давала право почуватися тут своєю.

Мама написала:

Ти доїхала?

Марта відповіла:

Так.

За хвилину:

Фото пришли.

— Ну звісно.

Вона зупинилася навпроти головного корпусу й сфотографувала його так, щоб у кадр не потрапили припарковані машини, сміттєві баки й чоловік, який курив під знаком «Не палити».

Мама відповіла трьома сердечками.

Потім у сімейному Viber з’явилося:

НАША ЛІКАРКА СЬОГОДНІ ПЕРШИЙ ДЕНЬ!!!

Марта вимкнула сповіщення.

Перед корпусом уже було людно. Частина першокурсників прийшла з батьками. Один хлопець стояв між мамою та бабусею, які одночасно поправляли йому комір. Дівчина у світлій сукні фотографувалася з величезним букетом троянд. Її батько керував процесом:

— Ось тут стань. Диплом через шість років так само сфотографуємо.

— Тату, я ще навіть не почала.

— Та що там починати? Шість років швидко пройдуть.

Марта мимоволі подивилася на нього. Шість років. Від шостого класу до випускного — теж шість. Практично ціле життя.

— Ти теж медицина?

Голос пролунав зовсім поряд.

Високий темноволосий хлопець кивнув на її пакет із халатом.

— А якщо я кухар?

— Тоді ти дуже невдало вибрала місце роботи.

— Логічно.

— Максим.

— Марта.

Вони потиснули руки.

— Ти давно тут?

— Хвилин сорок.

— Серйозно?

— Я боялася запізнитися.

— Я теж.

— І давно?

— Годину.

Марта засміялася.

Це одразу допомогло.

— Зате вже знайшов деканат, морфологічний корпус, буфет і нормальний туалет.

— Туалет, мабуть, найважливіше.

— Брат так само сказав.

— Він тут учився?

— Так. До інтернатури дожив.

— Обнадійливо.

Максим глянув на пакет.

— Фонендоскоп уже купила?

Марта надто швидко відповіла:

— Ні.

Він усміхнувся.

— Купила.

— Звідки знаєш?

— Я теж купив. Брат учора побачив і сказав: «Молодець. Перші два роки будеш слухати ним себе».

Марта розсміялася ще раз.

Її фонендоскоп лежав удома в красивій коробці. Темно-синій. Три дні вибирала.

В аудиторії їх було вісімнадцять — група номер чотирнадцять.

Марта сіла поруч із Максимом, бо інших поки що не знала.

Попереду влаштувалася дівчина з темним каре, великими окулярами й чотирма ручками, викладеними на парті паралельно.

Кураторка сказала:

— Перші кілька тижнів для вас будуть адаптаційними.

Дівчина записала.

Марта нахилилася до Максима.

— Вона навіть це записала.

Не обертаючись, дівчина сказала:

— Я все чую.

Марта відсахнулася.

— Вибач.

Тепер вона повернулася.

— Лера.

— Марта.

— Максим.

— Я знаю. Перекличка вже була.

Максим почекав, поки вона знову повернеться, і прошепотів:

— Страшна людина.

— Я все ще чую.

З іншого боку хтось пирснув.

Руда дівчина в зеленому светрі підняла великий палець.

То була Соня.

Її Марта запам’ятала ще до першої перерви.

Коли кураторка запитала:

— Нам потрібен староста. Є бажаючі?

Усі вісімнадцять людей одночасно зайнялися телефонами.

Один худий хлопець біля вікна почекав секунд десять.

— Я можу.

— Ім’я?

— Ілля Руденко.

— Чудово.

Соня тихо сказала:

— Помер молодим.

Ілля почув.

Подивився.

Соня посміхнулася йому так, ніби зробила комплімент.

За пів години він уже збирав телефони.

— Дата народження? — запитав у Дениса.

— Навіщо?

— Для таблиці.

— Якої таблиці?

— Групи.

— Ми знайомі сорок хвилин. У нас уже таблиця?

— Потім будете дякувати.

Соня проходила повз.

— Не будемо.

Ілля вписав і її номер.

До обіду Марта знала ще кількох.

Денис хотів бути хірургом.

Повідомив це приблизно на п’ятій хвилині знайомства.

Катя приїхала на машині, мала дорогу сумку й говорила мало.

Максим сидів майже весь час із телефоном у руках, але, як виявилося, не переписувався — фотографував усе, що кураторка показувала на екрані.

Лера писала від руки.

Соня жила в гуртожитку з учора й уже посварилася з коменданткою.

— Через що?

— Через чайник.

— А що з ним?

— Вона сказала, не можна.

— І?

Соня подивилася на Марту так, ніби питання було нерозумним.

— А жити як?

Після організаційної частини кураторка роздала їм доступи до університетської системи.

— В особистому кабінеті буде частина інформації: накази, ваші дані, деякі фінансові речі, повідомлення. Оцінки й відвідування кафедри ведуть через електронний журнал. Дивіться уважно: якщо бачите помилку — не через місяць приходьте.

— А НБ там теж буде? — спитав хтось.

— Буде.

Соня нахилилася до Марти.

— А що таке НБ?

— Не знаю.

— Уже боюся.

Кураторка продовжила:

— У кожної дисципліни можуть бути свої електронні курси, свої чати й канали комунікації. Не пишіть викладачам о першій ночі «а що завтра».

Соня зітхнула.

— Уже обмежують права.

— Соня, — сказав Ілля.

— Що?

— Ми навіть не знайомі.

— Ти вже староста. Пізно.

У кінці кураторка перестала дивитися в папери.

— А тепер кілька речей не для системи.

Стало тихіше.

— Перше. Ви не лікарі.