2.2 Кімната охоронця

Тунель звужувався. Повітря тут було густим, сперте, із запахом вологи й старого металу. Я йшов попереду, тримаючи ліхтар низько — так, щоб промінь висвітлював тільки вузьку смугу перед ногами. Саманта йшла майже безшумно, але я чув, як вона час від часу ковтала слину, намагаючись не видати себе.

Зліва, на стіні з облупленою жовтою фарбою, побачив іржавий люк із замком, який давно зламали. Над ним висів перекошений знак: “Authorized Personnel Only”.

Я присів, доторкнувся до ручки. Холодна, волога. Потягнув — двері піддалися з хрипким стогоном.

Всередині відкрився тьмяний прямокутник кімнати. Колись тут, мабуть, сидів охоронець або технік. Уздовж стін — полиці з ящиками. На столі — розкидані папери, злиплі від вологи. У кутку на підлозі лежав старий наплічник, обліплений пилом.

Я опустився й розстебнув його.

Перше, що побачив, — пачка протоколів із датами десятирічної давнини. Вони злиплися, наче мокрий картон. Під ними — невеликий ліхтар і чорний пістолет у кобурі. Я дістав його обережно, відчуваючи, як серце калатає швидше.

Glock 19 Gen3. Рукоятка в пилу, але метал блищав майже ідеально. Я відтягнув затвор — працював плавно. Магазин був наполовину повний. Шість набоїв.

— Є, — прошепотів я, показавши Саманті.

Вона кивнула. В її очах з’явилася тінь полегшення.

На дні сумки знайшов чорний ніж у пластикових ножнах. Дешева імітація тактичного. Я провів пальцем по лезу — гострий, але відчувалося, що надовго не вистачить.

— Іграшка, але краще, ніж нічого, — пробурмотів я й поклав його в рюкзак.

У кутку стояв відкритий металевий сейф. Усередині — старі коробки з медикаментами, більшість прострочені. Але між ними — пачка стерильних бинтів, три упаковки антисептичних серветок і маленький флакон спирту. Саманта швидко зібрала це в свій рюкзак.

Ми завмерли, прислухаючись. Тунель мовчав. Але ця тиша була такою, від якої дзвеніло в голові. Я вимкнув ліхтар. На кілька секунд настала темрява — щільна, абсолютна.

— Пішли, — сказав я пошепки. — Ще трохи вперед. Може, знайдемо щось для їжі.

Ми вийшли. Двері люка зачинилися за нами з тихим скрипом. І хоча тунель позаду був порожній, мене не відпускало відчуття, що хтось… чи щось уже знає, що ми там були.