Розділ 4

Прокинувся я від того, що замість правої руки відчував лише тупий біль і поколювання. Спроби поворухнути заклякшою кінцівкою виявилися марними, вона повністю відмовлялась слухатися. Тож, все ще перебуваючи у стані ранкового просоння, в мою голову не прийшло нічого кращого аніж смикнути правицею якмога сильніше. І це стало жахливою помилкою.

Все тіло пронизало болем, що змусило мене і ще когось страдницьких стогонати. Це остаточно прогнало сон та допомогло  усвідомити, що я знаходшуся у ліжку і нікого окрім Айрін поруч бути не може. 

— Айрін? Усе гаразд?  - тихо запитав я.

— Hi, - сердито відповіла сестра.

— Що сталося? 

— Один бувдур стався! Ти мені ледь шию не зламав!
Зрозумівши, що скоріш за все вона і була причиною, чого моя рука заклякла - поквапився відповісти:

— Вибач, та ти віддавила мені руку.

— Так а нащо було так смикати?

Відповіді на це питання в мене не було навіть для себе. Проте я збагнув, що тепер можу рухати обома руками. І хоча, права все ще поколювала, тупий біль почав потроху вщухати.

— Що мовчиш, нічого сказати? - запитала Айрін.

— Не знаю, не прокинувся, - невпевнено відповів я.

— Рекомендую наступного разу думати перш ніж щось робити!

— Але ж я ненавмисне…

— Мені від цього не легше. Годі, забули. Краще скажи чи є сенс продовжувати спати?

У підвалі панувала темрява, яка свідчила, що назовні ще ніч. Та все одно треба було вийти назовні аби зрозуміти як скоро почне світати.

Залишати теплі шкури та вставати не хотілося. Та відчуваючи провину за свій нещодавній вчинок, я зі стогоном перекинув ноги через край ліжка. М’язи протестували під час кожного руху, та підвівшись незважаючи на біль я попрямував назовні.

За чотири роки ми навчилися пересуватися в межах підвалу за відсутності світла, що дозволило мені без будь-яких проблем дістатися входу та піднятися на поверхню.

Нічна прохолода оточила мене та трохи відігнала біль у м’язах. Тому я вирішив трохи затриматися. Всівшись на землю і притулившись спиною до стіни сараю, я зробив декілька глибоких подихів. Повітря було свіжим і майже не пахло розпеченим піском, як вдень. Це змусило мене замислитися, а яке повітря в першому поясі? Якщо тут в нульовому був запах піску, то там напевне запах дерев і трав, які ростуть повсюди. Сподіваюсь, що колись я дізнаюся відповідь на це питання.

Я вірив в те, що нам з сестрою вистачить таланту, яким наділило нас Небо, для досягнення десятого рівня закалювання мерідіанів. Попри те, що навкруги нас були десятки людей, котрі, скоріш за все, теж колись мріяли побачити перший пояс, які також вірили в те, що вони зможуть досягнути того ж рівня, але не змогли зробити цього за все своє життя. Та що тут казати, в кожному поселенні нульового, неважливо наскільки воно було великим, одиниці досягали бажаного. Але в мене було відчуття, що в нас усе вийде, та спершу треба знайти настанови.

— Агов, ти там що заснув?! - крикнула з підвалу Айрін, чим поклала край моїм роздумам.

— Ні, просто дихаю свіжим повітрям - відповів я.

— Так а світанок скоро, чи можна ще поспати?

Згадавши, нащо вийшов, я підняв голову та побачив лише темне небо. Жодної зірки вже не було видно, а це означало - скоро настане ранок.       

— Незабаром буде. То ж краще вставай.

Айрін нічого не відповіла, та я був впевнений, що через кілька сотень подихів сестра приєднається до мене. Просто сидіти та чекати мені не хотілося, тому вирішив трохи розім'ятись. Закляклість руки минула, та це не дуже мені тішило, бо біль у м’язах нікуди не зник. Незважаючи на доволі неприємні відчуття, я почав виконувати фізичні вправи, яким навчив нас батько.

Через деякий час з’явилася сестра і застала мене за тим як я роблю віджимання.

—  В тебе що нічого не болить? Я ледь з ліжка встала.

Я не міг побачити виразу її обличчя, бо надворі хоч і стало трохи світліше, але цього було недостатньо аби роздивитися щось крім силуету. Та в її голосі явно було чутно здивування. Тому взявши невеличку перерву у виконанні вправи, щоб трохи втамувати дихання, відповів:

— Ні… Почуваюсь так само… Раджу також зробити кілька вправ… Тих що батько навчив… Має покращити самопочуття.

— Щось я не впевнена, - з недовірою відповіла Айрін і додала. - Судячи з твого дихання, стане тільки гірше.

Та попри свої ж слова, прийнялася розминати кінцівки.

Зробивши ще декілька віджимань, я вирішив, що цього буде достатньо і сів у позу лотоса та заплющив очі. Просидів так десь три сотні подихів, насолоджуючись ранковим вітерцем, який приємно обдував мене і охолоджував розжарене вправами тіло.

Після розминки біль вщух, хоча і не зник повністю, та мені і цього було достатньо. 
Відкривши очі побачив, що Айрін також закінчила виконувати вправи та відпочиває. Стало ще світліше. Вже можна було розгледіти риси обличчя сестри. Чорне довге волосся було заплетене у тугу косу, яка сягала ліктя в довжину, а очі яскравого фіолетового відтінку, які, зазвичай, мерехтіли внутрішньою силою, були зараз заплющені. На обличчі можна було розгледіти сліди втоми й болю, та вони ніяк не псували її природної краси.

В мене також було довге волосся, та аби воно не заважало, я перев’язував його стрічкою. Раніше батьки підстригали нас, але після того як їх не стало, нам було просто нічим зробити собі стрижку. В дядька не було ножиців, а ті кілька ножів, які ми знайшли в його домі були настільки тупі і іржаві, що ми не ризикнули їми скористатися. Можливо наступного разу, коли торговець буде проїжджати повз Калем, треба буде купити ножиці або якийсь нормальний ніж. Сподіваюся нам вистачить тих коштів, які ми відклали про всяк випадок.

— В мене щось на обличчі? - запитала Айрін, подивившись на мене своїми фіолетовими очима.

Поринувши у роздуми, я все ще продовжував дивитися на сестру навіть не усвідомлюючи того. 

— Ні, все нормально, просто замислився.