Розділ 3

З такої відстані ми не могли сказати з упевненістю хто це був, але точно не Балд. Того б ми впізнали і з більшої дистанції.

— Як думаєш, хто це і на кого він чекає? - похмуро запитала сестра.

— Переконаний, що чекають саме на нас. Скоріш за все Балд відправив когось зі своїх шісток перевірити чи працюємо ми чи ні.

І я виявився правий. Бо це було очікувано, що за нами будуть наглядати. Правда я думав що Балд з’явиться особисто, прихопивши з собою і інших хлопців.

Трохи наблизившись ми впізнали Ороса. Він був сином шкіряника. Хлопець мав біляве волося, як і в його батька, що вирізняло їх поміж інших мешканців селища.

Якийсь час хлопець стояв майже нерухомо дивлячись у наш бік.
Та коли відстань між нами скоротилася до трьохсот метрів,  Орос розвернувся і побіг назад у середину міста.

Кинувши здивований погляд один на одного, ми продовжили свій шлях. Дотягнувши відра до загону та виливши воду в поїлку, ми сіли відпочивати.

Перевернувши відра днищем до верху, ми всілися зверху наче на стільці.

— Ну ось, дві вже наповнили. Майже половина роботи зроблено, - сказав я.

— А ти, я бачу, в нас оптиміст? Ми наповнили тільки два корита з п’яти, а в мене вже спина болить. А ще я натерла собі мозолі на руках, - почала жалітися сестра.

— Давай сходимо додому. Візьмеш якийсь шмат тканини щоб перемотати руки.

— Вже пізно, треба було думати про це раніше.

— Нічого не пізно. Ти сама кажеш, що більша частина роботи ще попереду. - вимовив я непогоджуючись. —  Ти ж не хочеш натерти ще більше мозолів?

Небажаючи сперечатися, Айрін погодилася. Ми швиденько збігали до підвалу у якому мешкали і перемотали руки тканиною. Після чого ми знов повернулися до загону джейрів.

Глянувши на три все ще пустих поїлки ми тяжко зітхнули. Для нас це дорівнювало як мінімум дванадцятьом подорожам до річки і назад. Та невиконання роботи могло призвести до нових стусанів від Балда.

Тому підхопивши відра ми в котрий раз вирушили за водою.  
Наших сил вистачило ще на вісім разів. Після чого ми ледь стояли на ногах. Ні відпочинок у тіньку, ні прохолодна вода річки вже не допомагали позбутися втоми. Пальці рук самі розгиналися, відмовляючись тримати відра. Тому останього разу ми просто тягли відра по піску. 

Навіть попри обмотки на руках, ми натерли собі мозолі. І страшно уявити щоб було у разі їх відсутності.
Вийшовши з загону ми впали у невеличкому затінку, що створювала хатина Джо. Сил не залишилося навіть на розмови, тому ми просто лежали дивлячись у небо.  Місто здавалося безлюдним, ніхно не ходив вулицями, не було чутно криків чи чогось іншого. Тільки легенький вітерець переміщував пісок та пил з одного місця до іншого.

Не знаю скільки пройшло часу поки ми так валялися, та я майже задрімав. Поринути у царство сну мені не дозволив стогін джейрів, які наближалися до міста. Полежавши ще трохи і зібравши думки до купи, я поглянув на Айрін. Вона вже встала і дивилася у бік виходу з міста.

— Джо веде отару назад, а це значить, що вже майже південь.

— Що будемо робити? Ми так і не наповнили ще одну з поїлок, - запитав я.

— В мене не лишилось сил навіть на те, щоб дійти до річки без відер. Тому пропоную дочекатися пастуха тут. Може чотирьох корит з водою буде достатньо, - відповіла сестра.

— Будемо сподіватися на це. Але ж Джо казав, щоб ми не тільки воду наносили. Треба ще позбирати кізяк.

— Та він не сказав що ми повинні впоратися з усим до полудня.

— Так, не казав. Може він вважав, що це зрозуміло і без уточнення, - озвучив я своє припущення.

— Ось зараз дізнаємося, вставай. - відповіла Айрін.

Старий Джо, повністю відкрив ворітця загону, даючи змогу джейрам потрапити всередину міських стін, та сховатися у затінку від палючого сонця. Дочекавшись коли вся отара не опинится всередені, зайшов і сам Джо. Закривши за собою ворота він спочатку оглянув поїлки, після чого попрямував до нас.

— Ну що малеча, зголодніли? - запитав він підійшовши.

Ми очікували будь чого, та не на таке. Бачачи здивування на наших обличчах він додав:

— Чого ви так дивуєтеся? Невже думали, що я вас буду мучити голодом. Не дай Небо, ще й помрете, а мені цього  не треба. Староста не погодится видавати мені нових помічників кожного тиждня. Ай, сам бачу що ледь на ногах тримаєтеся, зачекайте ще хвильку, зараз принесу хліба з молоком.

Після згадки про їжу, наші животи забуркотіли. Це змусило пастуха хихотнути після чого він зник всередені своєї домівки. Повернувся Джо через кілька десятків подихів тримаючи у руках глечик та кілька хлібних книшів.

— Ось, тримайте, - сказав він протягуючи до нас харчі.

Взявши запропоноване у свої руки та відчувши привабливі аромати свіжого молока та хліба, ми були не в змозі стримувати почуття голоду і почали їсти. Немов дикі звіри ми ковтали шматки хліба майже не жуючи і запивали молоком щоб не застрягало у горлі.

— Та ви ж наче голодні мади. Тепер я боюся залишати вас наодинці із джейрами,  - сказав жартівливо Джо. Після чого знов зник у будинку, повернувшись іще з одним глечиком молока, та чотирьма хлібними книшами.

Сівши на ганку, він теж почав їсти. Тільки не так жадібно як ми. Помітивши, що ми покінчили з хлібцями він протягнув нам ще по одному. Та бачучи, що ми не квапимося узяти нову порцію мовив:

— Беріть, беріть, я ж бачу що не наїлися. Не хочете їсти зараз, то можете залишити на потім.

Трохи набивши пуза, відчуття голоду відступило, а на передній план вийшло почуття провини. Бо ми ж так і не наповнили всі поїлки, про що я і сказав:

— Ми ж не наповнили всі поїлки. Тому я не впевнений що ми заслуговуємо на другу порцію.

Небажаючи зустрічатися поглядом із Джо, я відвів очі у бік.

— Так, я бачив. Оскільки сьогодні був ваш перший робочий день, то ми не будемо брати це до уваги.

Та це не означає що в подальшому можна наповнювати тільки чотири поїлки, - суворо повідмив він, та продовжив. —  До того ж вам ще кізяк збирати по загону, а ви вже падаєте без сил. Тому беріть другу порцію і відпочиваїте. Але щоб до заходу сонця все прибрали.