Глава 10. Фотографія

Старий корпус пахнув воском і деревом — тим теплим, трохи сумним запахом, який Марко полюбив раніше, ніж зрозумів чому. Тут усе рипіло: сходи під ногою, підлога в коридорах, старий ліфт, яким ніхто не користувався. Тепле жовте світло лежало на дерев'яних поручнях так, ніби його колись давно налили й забули  прибрати. Заняття з Порталів скінчилося, група розбрелася, а Марко затримався на сходовому майданчику сам — і саме там його перехопив Тарас.

Не окликнув. Просто відділився від стіни, де стояв, — так само, як тоді в коридорі третього поверху, коли чекав його біля стіни без дверей. Тільки цього разу в нього в руках було щось. Тарас тримав це обома руками, обережно, як тримають те, що легко зім'яти, і Марко не одразу зрозумів, що це стара фотографія — не з екрана, паперова, з тих, які треба проявляти й друкувати.

— Ти єдиний, хто не сміється, — сказав Тарас. Без передмови — коли щось не сходиться. Усі решта кажуть «тобі здалося». Ти не кажеш. — Він потер великим пальцем ріг знімка, туди-сюди, ніби вагаючись. — Тому покажу тобі. Тільки… не як усі, добре? Не кажи мені, що мені привиділося.

Марко нічого не встиг відповісти — Тарас уже простягнув фото, різко, ніби боявся передумати.

Знімок був груповим. Десятків зо два підлітків у два ряди, дорослі позаду, все на тлі стіни, якої Марко не впізнав, — не цей корпус, не Архів, щось середнє, з високими вікнами. Знімок вицвілий, з тим жовтуватим нальотом, який кладе на папір час. Марко перебіг очима ряди — і зупинився. У першому ряду, на краю, стояла дівчина, дуже схожа на Тараса. Ті самі темні брови, те саме вперте підборіддя, той самий погляд трохи спідлоба, ніби вона й на знімку не до кінця вірила тому, хто її знімав.

— Моя сестра, — сказав Тарас тихо. — Старша. Вона тут училася.

— Я не знав, що в тебе є…

— Була. — Тарас не дав йому докінчити. — Її тут офіційно не було. Розумієш? Не «вона перевелася», не «вона вибула». Її просто немає в жодних списках. Я питав. Я багато разів питав. За паперами вона ніколи не була студенткою цього місця. — Він кивнув на знімок. — А ось вона стоїть.

Марко тримав фото обома руками, як йому його дали. Він відчував, що це вже не Тарасова приватна річ, яку той носив у собі роками, — це віддали йому, поклали в руки, і тепер він не міг просто повернути й піти. Усередині вже заворушилося те, що завжди заворушувалося, коли щось не збігалося: не жаль, не страх — питання.

— А коли це знято? — спитав він. І одразу, впіймавши себе: — Тобто я не про те, чи вона… Я про інше. Якщо є фото, а в паперах його немає, то хтось же прибирав саме папери. Фото ж лишилось.

Тарас глянув на нього — швидко, гостро, з тим полегшенням, з яким дивляться на того, хто нарешті питає правильно.

— Отож-бо, — сказав він. — Фото лишилось.

Марко перевернув знімок. На звороті, у кутку, був рядок — не друкований, від руки, чорнилом, що вже побуріло. Почерк чужий, ні на Тарасовий, ні на жоден, який Марко знав, не схожий. Літери рівні, трохи старомодні.

Перший контакт не відбувся. Він триває.

Марко перечитав двічі. Слова стояли так, ніби їх писала людина, яка точно знає, що каже, — не в розпачі, не в горі, а спокійно, як пишуть факт.

— Це ти написав? — спитав він.

— Ні, — Тарас похитав головою. — Воно вже було. Я не знаю, чий це почерк і коли це з'явилося. — Він помовчав. — Довго думав, що це хтось із горя. Знаєш, буває, пишуть таке на звороті, щоб не забути про померлого. А потім перестав так думати. Бо «триває» — це ж не про мертвого. Мертвий не триває.

Двоє пояснень лягли поруч, як завжди лягали в Марковій голові, і не сперечалися. Або хтось колись давно приписав це від власного болю — і почерк, і побуріле чорнило, і патетика годилися б до цього. Або це написав той, хто справді знав, що якась розмова не докінчилася і триває досі, — і тоді слова означали рівно те, що означали. Марко не вмів обрати. Він і не став обирати. Він тільки повернув знімок лицем догори, до світла, щоб роздивитись дату.

І завмер — не на сестрі Тараса.

На задньому плані, на столі за спинами студентів, стояла лампа. Присадкувата, з широким абажуром теплого відтінку, з тією характерною формою, якої Марко не сплутав би ні з чим, бо просидів під нею на співбесіді півгодини. Та сама лампа. А поруч із нею, серед дорослих у задньому ряді, стояло обличчя, яке Марко бачив в Академії. Сьогодні.

Вони знайшли порожню аудиторію в кінці коридору — стару, з дерев'яними партами й дошкою, якою давно не писали. Марко ввімкнув настільну лампу, сучасну, звичайну, і поклав знімок під неї. Тарас навис над ним з одного боку, Марко — з іншого.

Три речі не сходилися, і що довше Марко дивився, то ясніше це ставало.

Перше — лампа. Він тицьнув у неї нігтем.

— Оця. Вона стояла в кабінеті, де мене співбесідували. Один в один. Я під нею сидів.

— Лампа як лампа, — сказав Тарас, але без певності.

— Може. — Марко не сперечався. Може, таких роблять тисячі. А може, це та сама, яку носять з місця на місце вже стільки років, скільки стоїть це фото.

Друге, він показав пальцем на задній ряд.

— А оце хто, по-твоєму?

Тарас придивився й насупився. Жінка. Вона стояла в осерді групи, трохи попереду інших дорослих, з тим спокоєм, з яким стоять ті, навколо яких усе й тримається. Молодша, ніж тепер, темніше волосся — але те саме рівне, незворушне обличчя, той самий погляд, що ставить питання замість відповіді.

— Директорка, — сказав Тарас повільно. — Це ж вона. Міра.

— І вона тут не гостя, — сказав Марко. — Дивись, як вона стоїть. Вона тут своя. Вона в цьому по вуха.

А третє було найгірше, і його Марко залишив наостанок. Він знову перевернув знімок і показав Тарасові дату — і кутик, де ледь виднів відбиток печатки, назва закладу, розмита, але читана.

— Дивись на рік, — сказав Марко. — А тепер згадай, коли, за твоїми словами, сестра… коли її не стало.

Тарас глянув. Раз, другий. Його обличчя закам'яніло.