Перший. Колишній. Єдиний

ГЛАВА 7

Мене наче каменем по горбу добряче приклали.

– Отже, це все правда? – захрипла я. – Кеша справді мені зраджує?

– Васю… – Стас міцніше стиснув мої долоні, а я наче й перестала їх відчувати. Усередині вчинилася така буря, яка випалювала все на своєму шляху: мої почуття, сліпі надії, мрії...

– Давно це у них? – запитала я, а коли Богомолов красномовно відвів погляд убік, уникаючи відповіді, болісно скривилася. – Ні, краще відповідай, як давно ти знаєш, що Кеша мені зраджує?

Чоловік потер лоба.

– За руку я його, звичайно, не ловив, але...

– Тут не за руку брати треба, – гірко посміхнулася я і одним духом випила напій. Він обпік горло і жаром упав у шлунок, через що я навіть закашлялася. І тут же жестом покликала бармена: – Повтори.

– Васю, я розумію, це не те, що ти хотіла б почути, але я не зміг тебе обдурити, – зазирнув мені в очі Богомолов. – Кеша і мізинця твого не вартий, якщо наважився зрадити таку жінку заради  інтрижки. Ти ж це розумієш?

– Якщо? – Вчепилася за останню соломинку я, змусивши Стаса скривитися. – У тебе є докази чи ні?

Чоловік взяв коротку паузу. Від його загадкового і чіпкого погляду мені раптом стало неприємно.

– А тобі потрібні ці докази? – Схилив голову набік він.

Питання було нескладне, але відповіді на нього я не знайшла.

В інших справах я могла докопуватися до суті з завзятістю бульдозера, а тут чомусь постійно пасувала. Виходить, підсвідомо знала та була готова до того, що Кеша невірний чоловік?

– Для тебе, Васю, я зроблю що завгодно. Тобі варто лише попросити, – знову нагадав про себе Богомолов.

– Ти залицяєшся, чи що? – Витріщила очі я.

Стас випив.

– Мені здається, я ніколи не приховував своїх почуттів, – сказав він і поцілував мене в зап'ястя. – Це ти наполегливо не хотіла їх помічати. Чи вдавала, що не помічаєш?

Якщо раніше його турбота сприймалася інакше, то зараз миттєво все постало в іншому світлі. Тепер стали зрозумілі його часті дружні візити до нашого з Дубовим будинку.

Знаки уваги Стаса я вважала звичайною дружньою підтримкою і ніколи б не подумала, що таким чином він виявляв свій чоловічий інтерес. А кажуть, ніби жінки завжди відчувають зацікавленість подібного роду.

«Мабуть, я неправильна жінка», – подумалося мені.

– Стасе, а як же Кеша? – трохи відсторонилася я, щоб уникнути повторних торкань. Чомусь стало неприємно, наче забруднилася.

Адже Дубовий із цією Інгою дозволяв собі набагато більше, ніж просто триматися за руки. Отже, і я можу?

Тільки ось зі Стасом подібного мені зовсім не хотілося. Так і взагалі…

– А що Кеша? – насупився Богомолов.

– Ти чий друг, його чи мій? – Схилила голову набік я.

– А ти як хочеш, щоби було? – Продовжив говорити загадками чоловік.

– Я не люблю, коли мною крутять, Стасе. І ось ці ігри не для мене, – вирішила одразу попередити. – Мені подобаються чесність і прямота, а у світлі останніх подій твоє зізнання виглядає дещо…

– Безглуздо?

– Дивно та підозріло.

– Кеша заразив тебе своєю параноєю, – хмикнув Богомолов. – І ти перестала довіряти людям, Васю. Повір мені, я до зальоту Кеші не маю жодного відношення, а щодо моїх почуттів… Ти запитала, ось я й відповів. Адже раніше не питала?

Я підібгала губи.

– Не питала, – підтвердила я, чомусь почуваючи себе ошуканою.

Богомолов був гарним чоловіком. Високим, спортивним, з правильними рисами обличчя та проникливим поглядом. При грошах та статусі. Але...

Справа в тому, що як чоловіка я його ніколи не сприймала. Друг Дубового був і моїм другом, а тепер…

– То ти хочеш, щоб я дістав тобі ці докази і зробив лише болючіше? Тобі це потрібно, Васю?

– Мені треба освіжитись, – вирішила я.

– Тебе супроводити? Ти щось зблідла, – схвилювався Стас.

– Все гаразд, – відмовилась я. – Скоро повернусь.

Вбиральню я знайшла досить швидко. Щоправда, дійшла до неї немов у тумані. І не кількість чи міцність випитого виявилися тому виною, а серцевий біль, який не давав мені спокою.

Перед тим як повернутися до Богомолова, я довго хлюпала холодною водою в обличчя. Потім поправляла макіяж та зачіску. Дихала. Розмірено, глибоко, повільно, але все одно надихатися не могла. На ребра мені тиснув якийсь невидимий обруч, через що й повітря, здавалося, постійно не вистачало.

У коридорі мій телефон ожив. Звісно ж, дзвонив Дубовий. Я відбила цей виклик і повернулася до Стаса.

– Ти як?

– Краще за всіх, – заявила я. – Хіба не видно?

– Мені дуже шкода, що все так сталося, – зізнався Богомолов, але чомусь зараз у ці слова мені зовсім не вірилося. – Ти остання людина на Землі, яка заслуговує на таке…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше