ГЛАВА 6

– Я хотів би вести такі розмови віч-на-віч, а не телефоном, – відповів Стас. – Невже ти не зможеш виділити мені трішки свого дорогоцінного часу?

– Знущаєшся? – одразу ж обурилася я.

І так була на межі, а тут ще Богомолов надумав розводити таємничість.

– Напрошуюсь на зустріч, – ніби обволікав мене своїм оксамитовим голосом чоловік. – Як щодо сьогоднішнього вечора? Вибір місця залишу за тобою.

Мені не знадобилося багато часу для роздумів.

– Добре, Стасе, – погодилася я, почуваючи себе так, ніби мою кару відклали на кілька годин. – Зустрінемось у арт-клубі на проспекті…

– Я знаю, де це, – перебив мене Богомолов. – Один із найпопулярніших закладів у нашому місті зараз. Не думав, що ти таким цікавишся, Васю.

– Коли жінка стає прочитаною книгою, то автоматично переходить у розряд набридлих, – сказала я словами матері. Ми хоч і не спілкувалися, але кров не водиця, сімейні риси Рогових у мені не спали. – Ти ще багато про мене не знаєш, Стасе.

– Ти ніколи не зможеш стати нудною, Васю, – запевнив мене чоловік, від чого я скривилася. Дубовому ось набридла, раз він вирішив усолодитися на стороні. – До зустрічі. Час напиши мені повідомленням.

На такій ноті ми розпрощалися.

В маєток мене пропустили без проблем, статус господарки зобов'язував.

– Василино Дмитрівно, – вискочила назустріч хатня робітниця Ніна Валеріївна. – Дякувати Богу, ви повернулися!

– Невже так скучили? – Схилила голову набік я.

– Тепер за господаря можна буде не хвилюватись, а то він так маявся вчора, бідолаха!

– Бідолаха? – хмикнула я, розлютившись.

– Так! – Зробила страшні очі вона. – Я прямо не знала, чи швидку викликати, чи ще що. Вас і з собаками не можна було знайти, а він…

– Перепрошую, Ніно Валеріївно, мені потрібно було вам надати звіт про свої пересування, щоб ви спали спокійно, а не за господарями стежили.

– Це не моя справа, ви маєте рацію, Василино Дмитрівно. Перепрошую, що влізла, – видала хатня робітниця. Її очі наповнилися сльозами, а губи й підборіддя затремтіли, через що в мене відразу прокинулася совість. – Можливо, кави? Чи побажаєте пообідати?

Я намагалася ніколи не грубіянити працівникам, а з Ніною Валеріївною у нас взагалі склалися дружні, майже сімейні стосунки. За віком вона була як моя мати, та й характером теж схожа, тому я несвідомо тяглася до жінки. Вона теж відповідала мені взаємністю.

– Вибачте мені, – доторкнулася до плеча хатньої робітниці я. – Ми посварилися з чоловіком, а злість я зігнала на вас. Нерозумно вийшло.

– Хто кого любить, той того і чубить, люба, – усміхнулася Ніна Валеріївна. – Я не образилася.

Про те, що все набагато серйозніше, ніж банальна сварка, я згадувати не стала. Роль жилетки дісталася Марго, а більше нікому я плакатися не збиралася. Чудово знала, що багато хто просто позловтішається, а деякі ще й проти тебе інформацію зможуть використати. Наша хатня робітниця, звичайно, була не з таких, але й перевіряти теж не хотілося.

Думки, що досі несвідомо продовжую оберігати репутацію Дубового навіть удома, я одразу відкинула.

– То що щодо кави?

– Чай – за вашим сімейним рецептом, якщо можна, – посміхнулася я жінці.

– Зараз-зараз, Василисонько Дмитрівно, – заметушилася хатня робітниця. – Кілька хвилин, і все буде.

Я пішла за Ніною Василівною на кухню і присіла на диванчик, поки жінка готувала мені трав'яний чай. Для заспокоєння нервів, якщо вони в мене ще залишилися після одкровень про свого чоловіка, зайвим точно не буде.

— І я приєднаюся до вас, якщо ви не проти, — сказала жінка.

– Буду тільки рада. Однією нудно, – кивнула я. – То що тут, кажете, вночі сталося?

– Ну як що... Безсоння мене катувало, навіть таблетку довелося випити, щоб не чути, як Інокентій Петрович шурхає туди-сюди, – зітхнула вона. – Увечері повернувся чорним, як ніч, гарчав на персонал, мені дівчаток серцевими краплями відпоювати довелося, а потім від вечері відмовився.

«Так втомився з коханкою, що сил жувати не вистачило», – подумала я, але вголос сказала зовсім інше:

– Мабуть, ситий був.

– І по дому всю ніч тинявся, немов привид, а потім, – понизила голос жінка, – навіть випив. Але ж він цього не робить, ви ж знаєте.

– Жах який, – зробила страшні очі я, зовсім не хвилюючись щодо Дубового. Він був вже дорослим хлопчиком, міг про себе подбати самостійно або знайти ту, хто зробить це за нього.

Нагадування про невірність чоловіка знову зіпсувало мій настрій.

– Я так і подумала, що проблеми якійсь трапилися, – насупилась Ніна Василівна. — Але тепер ви про нього подбаєте, голубонько.

– Обов'язково. Цим і займуся без зволікань.

Я зібрала документи, коштовності, речі першої необхідності і деякі свої заощадження в готівці. Упоралася за пів години, а потім ще стільки ж ходила по будинку. Чи прощалася з місцем, де мені було дуже добре, чи чекала, що Дубовий заявиться і зупинить.