Глава 4

Незважаючи на пропозицію бабусі, я нікуди не їду. Залишаюся й намагаюся багато часу проводити на вулиці, щоб бачити Матвія. Неодноразово сиділа на дереві, але хлопця наче і слід прохолов. Вечорами, як бабуся і казала, вони збираються біля річки, але я не наважуюсь туди підійти. Попросити вибачення перед Матвієм було нескладно, а перед усім натовпом не можу.

— Настюш… йди до хати, га? Спека така на вулиці.

— Не хочу.

— Хоч на річку сходи.

— Я ж плавати не вмію.

— Так біля берега побудь.

Зітхнувши, вирішую сходити. Беру плед, який стелю під деревом, телефон із завантаженою заздалегідь книгою, і беруся читати, але мені швидко набридає. Відклавши телефон, спостерігаю за дітками. Їх тут небагато. Троє. Двоє хлопчиків і дівчинка. Хлопчикам років по п’ять, дівчинці приблизно три, може, чотири. Вони прийшли, мабуть, зі старшою сестрою, яка стоїть трохи осторонь. Я відвертаюсь в інший бік, а коли знову дивлюся, бачу, як дівчинка залазить у воду, але сестри її ніде не бачу.

Кричу їй, щоб ішла назад, але вона мене не чує, веселиться, коли її збиває течією. Я мчу до неї. Кличу на допомогу не своїм голосом і, забувши про своє невміння плавати, кидаюся в річку. Напевно, я б потонула разом із дитячим тільцем, яке мені все-таки вдалося схопити, але сильні руки витягують мене з води.

Мокра і приголомшена, я насамперед дивлюся на малечу. Вона кашляє, відхаркуючи воду. Я і сама встигла наковтатися, тому ми разом із нею схожі на двох туберкульозників. На шум і гам збігається натовп, зокрема й мама дівчинки, яка щиросердо дякує мені. Я поки що настільки шокована, що навіть відповісти не можу. Тільки йду разом із бабусею.

Уже ввечері сиджу на лавці біля будинку, де мене знаходить Матвій. Він дивиться на мене якось особливо, тому що в його очах більше немає глузування.

— Ти навіщо у воду полізла, якщо плавати не вмієш?

— Там дитина тонула, а більше нікого не було.

— Ви б разом потонули, якби я не почув твій крик.

— Я не могла нічого не робити, — знизую плечима. — Так я бодай знала, що роблю все можливе.

— Варто зізнатися, я був про тебе гіршої думки.

— А я про тебе.

— Погуляємо сьогодні?

— Можна.

— Тоді за пів години.

— Не просто зараз?
— Мені треба приготуватися.

Не уточнюю, що означає це його приготуватися, і лише киваю, а потім біжу переодягатися. Бабуся на мої збори дивиться з усмішкою і гуляти відпускає, щоправда, попередньо бере обіцянку, що у воду я більше не стрибатиму.

Матвій приходить за пів години з мискою черешні.

— У нас ростуть квіти, але я вирішив їх не рвати. Подумав, краще поїмо.

— Так краще. І куди підемо?

— Я знаю одне непогане місце.

Попри те, що ми відходимо досить далеко від будиночків села, я Матвієві цілком довіряю. Ми приходимо до великого валуна, на якому він розстеляє ковдру й куди допомагає мені видертися.

Спочатку я почуваюся ніяково. Їм черешню та слухаю Матвія, але коли ягоди закінчуються, теж починаю говорити. Ми балакаємо, не дивлячись на час. 

— Твоя бабуся мене приб’є, — засмучено вимовляє Матвій, коли бачить, що годинник показує першу годину ночі.

— Думаю, не приб’є. Мені здається, вона ставиться до тебе краще, ніж до мене.

— Звісно! Я єдиний можу спіймати її Зорьку.

— Ну тебе, — легенько пхаю його в бік, але за щось чіпляюсь і ледве не лечу вниз, але Матвій мене перехоплює.

— За кількістю порятунків за сьогодні я побив усі рекорди. Як вважаєш, я заслужив на подяку?

— Дивлячись, що ти хочеш.

— Як щодо поцілунку?

— Не багато? — хмикаю.

— Думаю, якраз.

Поки думаю, як відповісти, Матвій нахиляється і цмокає мене в губи.

— Це, по-твоєму, поцілунок? — видаю хрипко.

Дражню його, а сама тремчу від надлишку емоцій.

— А що — ні?

— Взагалі не схоже.

— А так?

Матвій цілує мене знову. Тепер інакше. Обіймає мене за талію однією рукою, а другою охоплює мою потилицю. Я, не втримавшись, також його обіймаю. Тремтячими від хвилювання руками обхоплюю його шию та плечі. Розриваючи поцілунок, Матвій притискається до мого чола, а я тихо шепочу те, про що згадала, щойно його губи торкнулися моїх.

— Я їду завтра. Мене тато забирає.

— Я знаю, принцесо.

— Отже, кінець?

— А ти хочеш закінчити?

— Я можу залишитися. Якщо ти… попросиш.

— Я не можу про таке просити.

— Отже, я залишусь?

— Або дочекаєшся мене, принцесо.