Глава 3

— Ти мене сюди покликав! Скажи, хай руки приберуть.

— Попросиш вибачення — і приберуть.

— За що?

— За мавп тупих щонайменше.

— Вони самі нарвались.

Матвій лише хитає головою й підходить до багаття, повністю мене ігноруючи.

— Ну то що? Вибачення будуть?

— Вибачте!

— Якось не щиро.

— Не перегинаємо, хлопці, — це вже Матвій.

Одразу після мене відпускають.

— Тепер можемо й познайомитись, — каже Матвій, тільки от мене від злості підкидає. Знайомитись? Та пішов він! Завтра ж звідси поїду.

Розвернувшись, крокую до хати бабусі. На очі навертаються сльози. Не виходить у мене з такими людьми, не вдається. Вони надто далекі від мого кола.

— Гей, принцесо, — чую кроки ззаду, але не обертаюся, продовжуючи йти. — Та постривай ти!

— Що? — розвертаюся. — Недостатньо понасміхалися?

— З тебе ніхто не насміхався. Я все чув. Ти перша почала. У нас нормальні хлопці й дівчата.

— Тому вони мене мацали своїми лаписьками?

— Згадай, як ти почала. Хіба вони не праві? Ти їх образила першою. Тобі лише вказали на помилку та показали твоє місце.

— Моє місце? — вухам своїм повірити не можу. — Та хто ви, до біса, такі? Ти знаєш, хто я, м? Ніхто з вас не має права вказувати мені на моє місце, тобі ясно?

— Я знаю, яка ти, принцесо, — летить мені в спину. — Зарозуміла, надто зухвала, яка чекає, що всі будуть падати біля твоїх ніг, варто тобі тільки кивнути, але тут усе це не працює. Тут ми всі рівні.

— Ви мені не рівня, — знову обертаюся. — Та що ти розумієш? Жодного разу, мабуть, цивілізацію не бачив!

— Ти маєш рацію, принцесо. Раджу тобі звідси швидше звалити.

Додому повертаюся засмученою. Пролітаю у свою кімнату й зачиняю двері. На прохання бабусі відчинити, відповідаю відмовою й повідомляю, що спатиму. Насправді ж сон не бере зовсім. Злюсь на те, що Матвій сказав. Хто йому взагалі дав право мене судити?

Ранок починається зі стуку бабусі у двері, з приготовленого нею сніданку та ароматного чаю — єдиного, за чим я сумуватиму, крім бабусі.

— То що у вас сталося, розкажеш?

— Не вийшло дружби.

— А ти намагалася?

— Те, що я пішла — уже спроба, хіба ні? Такі, бабуся, як я, не сходять до таких, як вони.

— Це до яких таких, Настюша?

Мовчки хмурюся. Хіба бабуся не розуміє?

— Нумо я тобі дещо розповім. Ходімо.

Відмовити бабусі не можу, тому підіймаюся з місця і йду за нею надвір. Вона сідає на невелику лаву біля будинку та обводить невелике село поглядом.

— У нас усі дружні. Усі одне одного знають та допомагають. Молоді тут справді мало, але щовечора вони не сидять у своїх цих електронних іграшках. Вони виходять на вулицю, допомагають батькам та спілкуються між собою. Тобі вони можуть здатися не такими сучасними, можливо, простакуватими, але вони справжні.

Бабуся зітхає і продовжує.

— Матвій, як ти вже могла помітити, виділяється. Він у нас приїжджий. Такий самий, як і ти.

— Як я? Він… із міста?

— Із нього самого. Рік тут мешкає.

— А в місто чомусь не повертається? Що тут робити?

— У нього бабуся тут. Хворіє дуже сильно. Він її доглядає. Вона його до десяти років виховувала, тягнула на собі, як могла, освіту давала йому самостійно, а потім його батько забрав. Торік він сюди повернувся, щоб її доглядати. Сам. Тож, Настенько моя, жодних таких, як я і як вони, бути не може. Ти живеш у своєму місті, батьки тебе забезпечують, дають гроші, купують одяг, а тут, — бабуся встає й обводить рукою село, — тут життя інше. Без фарб.

Якось у неї так виходить, що я відчуваю виразну грудку в горлі. А ще раптом усвідомлюю, як учора повелася. І що наговорила Матвієві.

— Якщо хочеш, я тобі грошей дам, поїдеш у своє місто. Батькам нічого не скажу.

— Ба… а де Матвій живе?

— Навіщо тобі? — дивується.

— Перепросити хочу.

Бабуся якось підозріло усміхається і вказує на невеликий побілений будиночок. Швидко подякувавши бабусі, йду туди, але на півдорозі зупиняюся. Я ніколи не просила вибачення. І винною рідко почувалася. Бабуся має рацію. У мене життя інше. Зарозуміле, як учора сказав Матвій.

Я все-таки доходжу до його будинку, але мнуся біля хвіртки. Собаки тут немає, але я іншого боюсь. Того, що він не буде зі мною розмовляти. Збираюся вже піти, коли двері відчиняються і звідти виходить Матвій. У мокрій сірій футболці він щось виливає з відра під дерево й не відразу помічає мене, а коли помічає, зупиняється і здивовано здіймає брови. Я чекаю, що він щось скаже у своїй звичній глузливій манері, але він мовчить, а потім взагалі йде до будинку.