Глава 2

— Можеш постояти тут, — вимовляє хлопець, коли доходимо до лісу. — Я сам її знайду, а бабусі твоїй нічого не скажу.

— Добре, — швидко погоджуюсь.

Іти в темний гай немає жодного бажання, але коли Матвій ховається за деревами, різко усвідомлюю, що залишилася сама.

— Матві-і-і-ій! — кричу щосили.

За хвилину лунає шарудіння, хлопець показується з лісу.

— Що?

— Я… з тобою піду.

У темряві дуже погано видно, але я по видиху чую, що він сміється. Весело йому! Я в такій ситуації, між іншим, уперше опинилася. Раніше всіх походів і подібного трималася осторонь. Боялася. Та і взагалі не любитель, а тут іду, бо самій залишатися страшно й до села вже далекувато.

— Тільки поруч тримайся, бо заблукаєш, ще й тебе шукати.

— Я буду поряд, — видаю квапливо.

Матвій іде попереду, я ззаду. Поступово очі звикають до темряви, і я можу розрізнити його силует, а не тільки шарудіння листя й опалих з дерев гілок під ногами.

— А як ми шукатимемо корову?

— Мовчки.

— А якщо серйозно?

— Серйозно — мовчки. Не говори, вона тебе не знає, тому і втекла.

— А тебе, отже, знає?

— Мене знає. Я її стільки разів із лісу виводив.

Далі йдемо мовчки. Я все пориваюся щось сказати, але мовчу, усвідомлюючи, що корови поблизу немає. Не може ж вона стояти тихо.

— А що ти взагалі тут робиш? — питаю хвилин за п’ять марного блукання лісом. Не простіше було залишити Зорьку тут до ранку? Що б їй було?

— Шукаю корову, — хмикає Матвій.

— Я про село.

— Живу.

— І тобі подобається? — охаю від подиву.

— Іноді, принцесо, люди не мають вибору.

Хочу сказати, що вибір є завжди, що якби він захотів, він би поїхав звідси, але ми якраз чуємо шурхіт, а потім Матвій тихо каже:

— Піймалася.

— Хто?

— Зорька.

Буквально за хвилину бачу величезний силует і відходжу, оскільки досі боюся великої рогатої худоби.

— То що щодо зустрічі біля річки? Приєднаєшся?

— Спробую.

— У нас не так погано, принцесо.

— Припини мене так називати! Я не принцеса.

— Та ну? А хто? Виглядаєш саме так.

— І з чого ти взяв?

— Спостережливий.

Коли Зорька опиняється в невеликому сарайчику, бабуся дякує Матвієві, як тільки може. І пиріжків приготованих пропонує, і чаю, але Матвій відмовляється і каже, що йому час.

— Чекатиму тебе на річці, принцесо, — каже наостанок і йде.

— Все-таки підеш?! — запитує бабуся, примружившись.

— Не вирішила.

— Іди, ну ж бо… Гляди, зрозумієш, що щастя не у твоєму місті запиленому.

— А в чому тоді, ба?

— Іди — й дізнаєшся.

До річки йду з побоюванням. Матвій начебто непоганий хлопець, але решту я взнати не встигла. Раптом вони інші? Раптом вони такі, якими я й уявляла хлопців та дівчат із села — безцеремонні, грубі, нав’язливі й не вміють нормально спілкуватися? Як тоді бути з ними в одній компанії?

Щойно підходжу ближче, шукаю Матвія поглядом, але його тут чомусь немає. Натомість є інші хлопці, які, судячи із зацікавлених поглядів, бажають познайомитись. Я морщусь, коли до мене підходить один із хлопців. Той самий класичний представник. Від нього навіть пахне дешевим пійлом та якимись дешевими снеками.

— Я шукаю Матвія. Він мене кликав, — кажу голосно й чітко, щоб не виникало хибних надій, що прийшла я до них усіх.

— А що так, тільки до Матвія? Наша компанія не підходить?

— Вашу я не знаю. І пахне від вас так собі.

Хлопці присвистують, дівчатка голосно регочуть і дивляться на мене недобре. Взагалі-то, яка різниця. Я не збираюся з ними тут сидіти.

— То де Матвій, скажете? Чи у вас тут не заведено бути ввічливими?

— Якось не так ти почала, подруго, — хмикає одне з дівчат. — Не назвала себе, не познайомилася, почала з наїздів.

Я кривлюсь і розумію, що жодної нормальної розмови та відпочинку з ними не вийде. Розвертаюсь, щоб піти, але хлопці перегороджують мені шлях.

— Куди це? А перепросити?

— Перепросити? Більше нічого не треба? Може, ще черевики поцілувати?

Дивлюся на хлопців поблажливо, а потім помічаю за їхніми спинами Матвія і радісно йому махаю. Збираюся вже обійти цих орангутангів тупорилих, але вони не пропускають.

— Гей! Руки, мавпи тупі! Матвію, скажи, нехай мене відпустять!

Чекаю, що зараз хлопцям влетить, але нічого не відбувається. Матвій мовчить, дівчата регочуть, а мене тримають чіпкі руки. Навіщо я тільки погодилася сюди вийти?